Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Та ти що?! Можна вмерти!
– І щоб ти знала… мабуть, цей бог накинув на мене оком!
– Воно й не дивно!
– Тільки ж ти ні-ні, нікому, гаразд? Бо Параска як дізнається, почне ще ревнувати…
– А ти часом не той? Із ним…
– Та де! Моє руде опудало такого не допустить. Хоча… деякі плани є.
– Як ти про свого Вітьку!
– Бо він рудий! А я рудих не люблю!
– То чому заміж за нього йшла?
– А за кого, Кеті? За кого було йти, га?
– Та не випендрюйся, Белло, ти ж у свого Вітьку по вуха закохана була!
– Була! Так, була! А тепер добре роздивилася і…
– Перебирати стала? Тепер тобі Аполлона подавай?
Жінки почали голосно та п’яно реготати.
Баба Параска…
У власній квартирі вона довго не могла знайти для себе місця. Заходила до ванної, потім – з невидющим поглядом брела на кухню. Аж поки Андрій не ухопив Параску в обійми:
– Ти чуєш?! Наша команда перемогла! Їдемо на всеукраїнські змагання, Парасю, моя люба!
І їй відлягло.
За два дні у Віктора мав бути день народження, зазвичай вони відзначали це свято разом. Закривши кав’ярню для відвідувачів на вечір – танцювали там до самого ранку. Так мало бути й цього разу.
Як Параска не намагалася, але заспокоїтися їй не вдавалось – із Міркою вони не бачились, але слова подруги кожної хвилини дзвеніли у вухах.
І от у визначений час із букетом у руках – Параска й Андрій зайшли до зали. За накритим столом сиділи гості – Мірчині та Вікторові батьки, сестри, куми – пили за здоров’я.
Як Параска не намагалась, але видушити із себе посмішку не змогла. Так, понуро, й сиділа біля Мірки. Нікого бачити не хотіла.
Як же вона любила раніше танцювати!
А тепер…
Гості уже стрибали під гучну музику, а вона все товкла в голові: я стара, стара, стара! І порівнювала себе із Міркою: не рівня…
– Ну що ти, Параско, ходімо? – тягнув її Андрій за руку.
– Ти йди, мені щось трохи недобре, – відмовилась Параска.
А коли чоловік танцював, рвала серце: він дійсно був надто красивий… як для неї. І увесь час увивався біля Мірки, дивився на молоду подругу телячими очима! І вона перед ним трясла грудьми…
Дійсно…
А потім ще й прийшла Кеті, припізнилась.
Наступного дня Параска пішла в лікарню – дуже боліла голова, тиснуло серце. Вирішила взяти лікарняний і відпочити, не до учнів їй було, не до зошитів, не до уроків. Тут би із собою розібратись…
Думала казати одне, а зайшла до кабінету, і – з ходу! – мов на сповіді, почала про своє нещастя, про важкість у тілі, про образу: у сорок два її назвали бабою!
– Я розумію, що у мене такий вік, але вона, як вона посміла!.. І чоловік мій увесь час увивався…
– Який там вік? Яка іще старість? – зупинив Параску лікар. – Мені от шістдесят, а моїй дружині – сімдесят років, і нехай їй тільки хтось натякнув би, що вона стара!
– ?! – уперше посміхнулася Параска.
– Та то у вас усе від перевтоми! Чим займаєтесь, заробляєте на життя?
– Працюю в школі вчителькою.
– Хіба ж то так аж дуже важко?
– Я на дві ставки працюю і ще – підробляю репетиторством і…
– І воно того вартує, щоб аж до такого себе довести? Коли востаннє відпочивали? Ну, їздили десь?
– Розумієте, і я, і чоловік… Ми учителі, а тепер такі часи… Скрутно…
– От що я вам на те скажу, Параско Омелянівно, що усіх грошей ви все одно ніколи не заробите, та й не в грошах щастя.
– Я відчуваю, як старію…
– Дорогенька моя, затямте: молодість від нас відвертається тоді, коли ми починаємо казати, що старіємо!
– Але моя подруга сказала…
– Та припиніть зараз же говорити мені, шістдесятирічному, про старість у ваші сорок років! Не хочу чути! Та люди від раку помирають, від каліцтв, а ви тут бозна-що мені
