Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
І вона пригадала своє дитинство. По дорозі із лікарні зайшла до магазину, купила що там треба.
На цілий тиждень занурилась Параска в малювання. Спочатку це були чудернацькі створіння, потім пейзажі, квіти, люди, птахи… Малюнки один за одним лягали на стіл, стелилися по дивану, опускалися, мов яскраві метелики, на телевізор, по підвіконнях. Найкращі Андрій навіть заправив у рамки і почепив на стіни.
– Яка ж ти у мене талановита! – цілував Парасці руки.
А вона, мов у маренні, малювала, малювала.
– Я хочу поїхати на відпочинок, у гори, – сказала за два тижні.
– Але ж мені тепер ніяк не можна… Не відпустить директор… – почав Андрій.
– Я сама хочу поїхати!
Зібрала речі, написала заяву на відпустку за власний кошт, подала Андрієві до рук і викликала таксі.
Що там робила Параска у тих Карпатах, у яких джерелах купалася, яку воду пила, яким повітрям дихала – тільки коли за місяць повернулася – її було не впізнати.
Розрівнялася в Параски спина, хоч і ріденькими пасемцями, проте уже покрило шию м’яке волосся – ні, не штучно-чорне, а русяве, хоч і зрідка із сивиною. Брови й вії зачорнилися – то фарба, але як накладена майстерно! І рум’янець заграв на щічках, де й поділися ті глибокі синці під очима.
– А очі які зелені!!! Десь ти там, у тих горах, усі трави в себе всотала! – ляснула в долоні Мірка.
А Параска… Записалася на йогу, купила собі мольберт, полотно, фарби – і далі малювала. Закинула роботу, кухню, дружбу з Міркою.
За півроку вона мала першу виставку, і відразу ж найкращу Парасчину роботу – квіти, квіти, квіти… – купили іноземці.
– Аж у Японію поїхала твоя картина, оце удача! – радів Андрій.
На святкування з нагоди котроїсь там виставки Параска одягла коротку сукню до колін, усю в квітках, із шифону, відкинула довге волосся на плечі, на тонкі кисті одягла браслети в бохо-стилі, підмалювала губи.
І як вона ходила, як тримала голову, дивилась! Якісь такі погляди сіяла Параска довкола себе, що чоловіки, мов колись ще, у дитинстві, як була вона ще дівчинкою-підлітком, не могли спокійно дихати біля неї.
А надто Параска опікувалась Мірчиним рудим Віктором. І аби хто спитав – навіщо то їй треба? – не сказала б.
Але те сталось…
Тільки одна, мабуть, була причина: ревнивість жінки у зрілому віці страшна!
Мірка є Мірка – говірка, весела, а надто ж як хильне зайвого. То до одного вона підсяде, то іншому про щось торочить. На Віктора не має часу. А як підійде і щось спитає, то ще й підкусить його – при людях. Мовляв: он дивіться, який він у мене – на короткому повідку тримаю!
Мірка вкусить, відмахнеться, як від набридливої мухи, а Параска тут як тут. І це вже не вона! Де той погляд зацькований? Де важкі ноги й тісно стиснуті вуста?
Ні! Це – та Параска, якій колись дівчата ставили в провину зарано наквацяні вуста і вії, і гарне плаття… Тільки тепер направду наквацяні. Але ж майстерно!
Параска ходить від картини й до картини – розвішала їх тут спеціально: хіба їй шкода? Колеги, друзі, куми, донька з Польщі приїхала, син з інституту відпросився – усі в Параски на гостинах.
А вона найдужче увивається – за Віктором.
От він і келих їй уже підносить.
Ось запрошує на танець.
Проводжає, обережно тримаючи рукою за стан.
Шукає її очима.
Снить…
Спливає час…
Парасці скоро сорок п’ять – вік критичний для кожної жінки. У паспорті міняють фото.
– Знаєш, Андрійку, я, мабуть, вагітна, – тендітною ручкою із довгим яскраво-червоним манікюром Параска тримає чашку із кавою.
– Чому так думаєш?
– Ну, у нас, жінок, свої прикмети…
– Тоді я… Я дуже радий, Парасочко! – і підхоплює її на руки – розвеселену, легку. Тонесеньке шовкове плаття із японською сакурою по синьому тлі далеко розкидає поли.
Минає час…
Параска з Андрієм хрестять сина.
– І в кого він такий удався? – дивуються знайомі. – Вона – русява, чоловік – чорнявий, а мале руде-руде, аж червоне.
