Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
Часом Надежда подзвонить мамі та й теревенять по годині.
– Як там Віталька? – між іншим питає мати.
– Та… на роботі пропадає цілими днями.
– Він хоч тебе не ображає?
– Ні, – дивується Надежда, – за що має ображати?
– То й ти його шануй, але будь пильна: чоловік у тебе показний, усяке може статись.
– Пуста балачка! – пхикне Надежда в трубку; говорить із матір’ю, а сама тим часом розглядає себе у люстро – чи не з’явилась, бува, зморшка, чи гарно локони лежать, як блискотять камінці в сережках, чи личить до очей колір халатика.
– От іще! – буркне сама до себе, як покладе трубку. – Віталька – красень? А я що хіба, потвора?
Та й посміхається своєму відображенню.
А сам із себе Віталька і справді мужчина показний – високий зростом, очі сині. Умів він правильно заговорити, між людьми повестися, як слід. Хіба мав один ґандж – був трохи клаповухий.
От народилося в молодят одно по одному двоє дівчат. Та так якось хутко: за першим дитям Надежда ще не встигла відійти, аж тут на тобі – вже й друге в колисці плаче! І так бідолашну молодичку після пологів рознесло! То була струнка, тендітна, як берізка, а це стала не жінка, а гора. Ходить Надежда по квартирі туди-сюди, човгає ногами, важко дихає. А Віталька ж брав її, бо красуня!
– Де воно й начіплялося до мене тих дев’яносто п’ять кілограм… – журилася Надежда.
– Ти й сама на себе тепер не схожа, – жартував Віталька. – Коли б оце знав, що ти такою станеш…
– Не подобаюся – не дивись! – перебивала його Надежда. – Сам он клаповухий!
– Треба тобі якусь гімнастику, чи що, робити, або на дієту сісти, бігати вранці, – наче не чув роздратування й кпинів, – трішки схуднеш.
– Тоді буду худнути, як ти собі вуха вкоротиш!
А жили ж молоді у військовому містечку серед лісу, до міста далеченько, розваг – катма, а квартира їхня в гуртожитку маленька, однокімнатна; ще й Вітальці раптом перестали видавати платню.
От Надежда й збунтувалася.
Чоловік прийде з роботи, просить повечеряти, а вона:
– Коли я маю час готувати? Та й із чого?! Ти гроші приніс?!
Надежда кричить, сердито вимахує руками, діти від того плачуть.
Віталька підійде, хоче її обійняти, заспокоїти, а вона – ні приступу, відпихає його від себе, а сама зла така, аж труситься.
Отак Надежда день при дні тільки й злиться, вогнем аж дише, і шукає, шукає, до чого б ще причепитися та й вимістити на чоловікові свою гірку досаду.
А далі Надежда і взагалі махнула на все рукою – не пере, не прибирає, в квартирі страшенний безлад, сама увесь день ходить нечесана, невмита і неприбрана.
Оце так повелося: як устала Надежда з ліжка, сорочка на ній аж сіра, в плямах – бо ж і біля плити у ній, і малих годує, – так і проходить увесь день і лягає у тій же сорочці спати.
– А хіба мені є час за дітьми? – відгризнеться, як чоловік скаже, що хоч би постіль поміняла.
Вранці Віталька сідає снідати, Надежда йому по столі сердито мисками совгає, гримить каструлями, сопе.
– Ти чайку мені запарила? – намагається піддобритися Віталька.
– Що?! Чайку йому! – кричить Надежда. – Для чайку треба цукру, заварки треба, ти купив?
– Скажи, якого треба чаю, куплю…
– Мені, крім чаю, ще багато чого треба!
– Що саме?
– Дивана нового, штори, туфлі, увесь одяг треба поміняти, діти наші теж, мов старці, колготки на них геть порвані, машину пральну, щоб я рук не випарювала у порошках і відбілювачах, телевізора…
– Дякую за сніданок!!!
Віталька біжить у двері, а Надежда йому услід ридає. Він уже на вулиці, і звідти чує, як кричить Надежда.
От і почав Віталька шукати всіляких приводів, аби раніше з дому на роботу втекти та довше звідти не повертатись.
Молода жінка через це ще більше лютує.
Та й спробуй тут не лютуй: Надежді двадцять років, ще і погуляти хочеться, і світу побачити, розважитись, між людьми побути. А вона цілими днями товчеться сама й сама, із
