Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко
— А мені посрать, що в душі в тих баб! Я хочу, щоб зі мною говорили українською всюди! І все!
А може, все-таки її життєве кредо варто було б висловити дієсловом «посерти»?..
А в районі, де я мешкаю, гарна й чемна україномовна дівчина варить каву в підземному переході. Клієнти, здебільшого, з тих, які навіть на стерилізовану українську перейти не вважають за потрібне, або не спроможні, бурчать їй: «Дайтє кофє експрессо». І у відповідь ні «дякую», ні навіть «спасібо». І дівчина не може відмовити їм в обслуговуванні, хоча я мимоволі відчуваю всі її внутрішні зітхання.
Але ось з’являються люди, які говорять українською настільки шляхетно і при тому тримаються так впевнено й гідно, що київським міщанам вмить стає недобре, що вони так не вміють. Таким людям достатньо заговорити українською, і позитивна дія вже починається і триває, вже й коли вони замовкли. Такі люди трапляються в будь-якій ідеології, не лише в мовно-націоналістичній. І такі люди — чи не найкращий формат змусити інших перейнятися їхніми цінностями. Але таких мало. Це те, чому навчити не можна. Навіть якщо вкласти добрі гроші. А втім, хіба то борці за мову змінюють мовну ситуацію в глобальних параметрах? Їхніми послугами користуються — або ні. Діють якісь потужніші чинники, мотивація та механізми яких не відомі напевне.
А я лише фіксую фрагменти власних імпресій, як звучить розмовний простір мого міста в другій половині другого десятиріччя двадцять першого сторіччя, будучи й сама учасницею цього простору. Кожен учасник виявляє себе по-різному, нібито не впливаючи на простір в цілому. Але ж інтегральна сума змінюється. Як час від часу перекроюються державні кордони, так і змінюються мовні ситуації тих чи інших територій Землі. Як слушно відзначала та сама Ліна Костенко, історія «обчислює зоряний інтеграл». Отже, все залежатиме від того, як стануть зорі. А нам жити тут і тепер із цим серцем, із цим словом.
Материнська мова
1968 (?) рік. Що потужніше йшла русифікація, то більше діточок фотографували у віночках і вишиванках
Необхідний етап справжнього дорослішання — символічне вбивство батьків. Які б вони не були адекватні в ролі батьків, але на якомусь етапі їх треба перевести із батьків у друзі. Треба спочатку повністю позбутися травм батьківського й материнського спадку, а потім взяти з нього лише те, що підходить особисто нам. Іноді питання позбутися спадку батьків — то питання психічного здоров’я, питання виживання. Бо «нерозібраний» і не структурований батьківський, а ще частіше, материнський спадок може затягти в безодню, позбавити життя, або принаймні, позбавити особистість її унікальної суб’єктивності. Жити без своєї унікальності — то жити без життя.
Я часто чую: «...як це ти, кієвська дєвочка, так налаштувалася на українську хвилю?» Я так думаю, причин багато. Зрештою, в київському повітрі завжди носилися українські флюїди. Але то зовнішня причина. А внутрішні причини наших вчинків і нашої поведінки завжди сильніші за зовнішні, хоча не всі мають мужність визнати це.
Моя мати була й лишається найбільш значущою людиною мого життя. Вона вже давно залишила цей світ, а я й досі іноді безглуздо намагаюся щось довести їй, щоправда, ці напади напруженого спілкування з небіжчицею стають щодалі рідшими.
Моя мати завжди була натхненною русисткою. Ненависті до української культури в неї не було, але нестримна любов до російської била могутнім джерелом із глибин її єства, і на те не було ради. Одного дня я почала ловити себе на тому, що говорю винятково її словами, цитую російських письменників і поетів так, як робила вона, просто не можу висловити жодної думки без допомоги Грибоєдова, Лермонтова, Тютчева і, звичайно ж, без нього, без Пушкіна. Вона читала їх мені вголос, гойдаючи в колисці, носячи мене на руках по тісній кімнатці довоєнного квартирного будинку на розі Павлівської й Тургенєвської, від спогадів шумить в голові й досі. Вона не змушувала мене вчити їхні поезії напам’ять, але російські генії увійшли в мою плоть і кров самі, і я їх не вижену із себе, поки жива.
Перейти на українську, кликати на допомогу українських поетів, яких я читала сама, шукаючи самотній куток в паскудній однокімнатній квартирі над Лук’янівським ринком, був мій спосіб шукати себе, а не погоджуватись на той проект мене, який свідомо чи несвідомо розробляла вона. Бо материнська мова, оспівана в піснях і баладах, в моїй життєвій історії була мовою нівеляції моєї особистості (мене дуже хотіли бачити тургенєвською дєвушкою). А мова освіти стала для мене не мовою навернення до національного коріння, як про це прийнято говорити нині, бо ж я не знала нікого зі своїх кровних родичів, хто б вимовив по-українському більш ніж три речення поспіль, а стала захистом від материнської мови.
Я пишу по-українському, хоча половина моїх читачів з-поміж моїх знайомих прямо кажуть мені, як це штучно, що мої книжки добрі, а були б зовсім чудові, якби я їх писала «материнською мовою». А я й досі чи не в кожній фразі змагаюся зі слівцями моєї матері й іноді витрачаю чимало часу, щоб відшукати інші їм на заміну. Якби я писала російською, це було б неможливо, і вона б перемогла мене в мові. Українська захистила мене від повної експансії моєї матері на всі мої території, чого вона завжди прагла й вважала «підлістю», якщо її в цих прагненнях намагалися обмежити. Адже вона хотіла мені винятково добра! Від її добра я стала прагнути зла. Одна з найефектніших наших сварок на кухні відбулася, коли мати, щиро бажаючи добра моїй печінці, не давала мені їсти, намагаючись вирвати з моїх рук пакетик кетчупу, яким я примудрилася вистрілити просто їй в обличчя! Це змусило її утертися й зацитувати Тараса Григоровича, про те, що того, хто матір зневажає, того Бог карає. Чомусь ніхто з великих російських літераторів не прийшов їй на допомогу. На що я відповіла їй, що Бог мене
