Який цей світ - Марія Миколаївна Влад

- Перший раз, заговорила Васюта.

- Знаю, що перший.

- Ти про що?

- А ти?

- Я про півня.

- А я про тебе, - розсміявся необачно парубок, запихаючи голову в сіно, аби не вчули його голосу.

Вони душилися зо сміху, затикали сіном одне одному рот, знову падав на них всесвіт з усім причандаллям, і знов солодке марево перервав невмілий когут.

- А це вже другий раз, полоскотав у вухо напівзомлілу дівчину леґінь.

- ...і тобі треба тікати, не чекаючи третього разу.

- От біда би побила цього когута і його страхопудну ґаздиню, - забідкався Дмитро, притиснув у довгому поцілунку до себе Васюту, як мама дитину всю пригортає довкола своїх грудей, завмер на хвильку над її лицем і зі словом "буду" зіскочив з оборога.

Лиш би неня не заслідила, лиш би сусіди не виділи, молотили думки ні живу ні мертву дівчину. Добре, що хата на горбі, довкола ліс, то він і перебіжить стежкою через лісок, а там потоком і вже Рожен. Верхами то набагато ближче, як вулицею попри звивистий Черемош.

Вона подумки йшла за ним, бачила кожен корчик, кожен камінчик, ступала його ногами на жовте слизьке від роси коріння смеречини, озиралася його іскристим гострим поглядом, обминала хата обочами, переступала через потічки, навіть наспівувала його голосом:

Хоть би мене завісили догори ногами,

Я все буду з любков спати вкупці головами...

Переступила через останній потічок і добігла до мельникової гражди - о, слава Тобі, Господи! вже дома...

І так щоразу, так щоранку ціле Боже літо, і ніколи неня нічого не чула, не здогадувалася, що діється на оборозі, а може, й знало її материнське серце, та не хотіло ставати на заваді доньчиному щастю.

А Васюта було щаслива. Вона дивилася на все, що сягала зором, і дивувалася, як вона могла це все бачити без нього, коли його ще не було в неї, як вона могла ходити по світі, дихати - взагалі жити... Як?!

А тим часом у мельниковій хаті точилася війна. Між татом і сином.

- Утоплю тебе в лотоках, уб'ю і утоплю, а не дам брати старчучку, абесь що мені казав. Сказав - не дам, і маєтку, ані за нігтем, не дам, грізно потрясав кулаками у повітрі старий Івантуш.

- Дєдю, що ви зі мною робите? Зі мною і з нею... Ви нас губите. Ви ж не ворог мені, я ж у вас один.

- От що один, то бери таку, як ти, а не якесь повержене, що ґаздівські сини і переступити не хочуть.

- А що робити?!

- Приперло, то бери Юрчишину, буде земля вкупі, будемо добро множити. Та чи я... - старому задерло в горлянці, з ока вирвалася сльоза і покотилася по сивій щетині, по вусах на сорочку і потала там у запиленій борошном тканині. - Чи я не зичу добро своїй дитині, усе, що маю, твоє, а ти рвешся, бо нічого не видів, не знаєш, рвешся з гаразду в біду. Одно бігати до дівки, інакше-жити з біднячкою. Що люди скажуть! Та нас заплюють! Не ганьби мене, моєї праці, маминої пам'яті не плямуй, сину мій, синочку єдиний...

Старий бехнувся головою на тисовий стіл і захлипав, заревів на всю хату, аж млин своїм риданням заглушив.

Дмитро вибіг із хати.

Тиждень його Васюта не виділа.

А через тиждень пішла у Рожен.

Гірко несла малі бесажки з ячменем, то й молоти було не конче, от так корові десь із сіллю дати, але вона пішла, бо серце розривало груди.

Мельник здибав її на порозі:

- Слухай, ти, відчепися мого парубка, завтра він іде сватати Юрчишину Варвару, а ти, я тобі ще раз кажу, вступися, як хочеш добре гостити, бо абесь не банувала...

Васюта не молола той ячмінь, завернула зерно назад. Ішла не селом, а лісом, Дмитровими стежками, щось рахувала, щось комусь розказувала, то всміхалася, то скаржилася, пробувала себе всупокоїти, тричі зачинала молитися, але думки перескакували на інше, так і не доказала ні разу „Отче наш". Мацала щось попід яличками, шукала очима щось конче потрібне, водила долонями по округлілому животі та примовляла:

- Дмитрику, Дмитруню, де ти, ти тут, ти є тут чи тебе нема?..

Збаламучена ішла і верталася шукала щось чи когось під корчами.

Наверх до хати прийшла обдряпана в глогах, бліда і розпатлана, на себе не схожа. Бесаги десь лишила в потоці, запаску також загубила. Нені в хаті не було.

Кинулася до ватри - є гаряча водиця, добре... Підклала двоє полін, вийняла з пазухи якийсь зелений дряпак, поклала в риночку і закаменіла на лаві.

Коли в ринці закипіло вона долила холодної води з коновки і жадібно випила усе рідке, все виссала до краплі, аж прицмокнула.

Коли Лизарчучка зайшла до хати, Васюта корчилася під лавою, тяжко і рідко дихала.

Стара мало не вмліла зо страху, припала до доньки на долівку, цілувала холодне лице, обливала слізьми, ледве підвела Васюту і поклала на лаві:

- Дитино моя, що з тобою зробили? - заголосила несамовито.

Васюта дивилася на образ мами і Матері Божої, але вже нічого не виділа і не чула. Перед останнім подихом ледь чутно промовила:

- Боже, Боже, який цей світ зрадливий...