Який цей світ - Марія Миколаївна Влад

- Та просто. Або що? Якби я тебе сватав, ти би за такого мельникового півня не згодилася?

Вдарив, як блискавка. Вона мало не впала. Притулилася до скали і кусала губи, і без того вишневі.

Дмитро не гадав відступати. Раз відважився, то вперед. Він притулив свою руку до її грудей, ніби лікар, ніби хотів дослухатися дівочого серця - що там воно скаже. А відтак ніжно натягнув губи і цмокнув у розгублені вуста майже зомлілу дівчину, що безпорадно втискалася у кам'яну стіну. Їй відняло мову, і він вибачливо відступив, висадив одним махом ношу на коня і очима попросив Васюту: іди коло мене, не гнися за конем, не він, а я тобі пара, не він, а я тебе собі уподобав...

Вона більше ні словом не обмовилися, але ішла тієї півгодини велика дивовижна бесіда між ними - вона снувала струменями срібного Черемоша, гомоніла з буковинського боку на галицький зарінок, сплескувалася рибою під берегом, човником бігла горі-долів, долів-горі, аж стала довгою дарабою з трьома керманичами. Всі три водночас зняли кресані і низько вклонилися, здавалося, хвиля на закруті ріки от-от змиє котрогось із слизьких, нагладко обкорованих полін дараби:

- Слава Ісусу Христу! Але бігме, яка красна дівка - кілько вожу дараби, ще такої не стрічав!..

- Хоч у воду скачи, - додав молодший.

- Пусто втопишся, бо це моя дівка, уже запізно, - відповів керманичеві Дмитро голосно і впевнено.

Ці слова, що виголосив Дмитро, запали у дівочу душу найкоштовнішим скарбом: ні до них, ні після них нічого дорожчого від цих слів вона не мала.

І носила їх у собі скрізь, вона рятували її від прикрощів - усе пусте, він мене назвав своєю! І земля сама носила її, сама тручала та порала всіляку роботу.

Лазирчучка чинилася, що нічого не знає, а може, в такий спосіб ділила дівочу радість, бо ж для неї тільки і жила.

- По що такі до церкви ході? Гріхи людські збирати, - питалася і сама собі відповідала Юрчиха уже по дорозі з церкви. Говорила ніби до всіх і ні до кого, але так, щоби і Васюта і люди чули. - Дома дранки нема постелити, а воно корками по церкві вискрипує - тьху! Якась побліка! Аби моя таке лєнтє на себе натягла, я би до стайні, не то шо до святої церкви, не пустила. Відданиця шмарката, хату не вміє замести, жабі дорогу не годно перейти, а за парубками добре стріляє...

Варвара була на п'ять років старша від Васюта, а це вже в горах, вважай, стара дівка. І хоть багата одиниця, але така, прости Господи, ряба та бульката, шо її ще малу прозвали Жабою і ні разу ніхто не сватав.

Коли чужинецький парубок зачинав приходити до церкви, то не тяжко була здогадатися - заодно має тут свій інтерес. Юрчиха знала, що це багацький Івантушів одинак, то як би Івантушеві не з’єднати його млин з її родючим ґрунтом, ба і в Глинянім її сінокоси акурат межують з мельниковими. Сам Бог велів цьому одинакові сватати її одиначку - інакше собі Юрчиха і не гадала і в думці не допускала. Певно, що тільки через її доньку ріжнянський парубок забігає щонеділі.

Аж тут ця стареччина дибає за його конем, та вся аж паленіє з гонору, що такий файний та багатий несе її полатані бесаги з мукою на кулешу з Ріжна аж на Лазирчуччину призьбу. А най си преч каже!..

А Васюта собі щовечора брала кожушину та йшла спати на оборіг на сіно. Зорі сипапи злото-срібло понад кичерою, бризкало того добра і на Васютин оборіг, а коли місяць сховався від своїх гамірливих шанувальниць-зірниць за копицею хмари, хтось шепнув коло вуха сонної дівчини:

- Тихо, т-с-с, лише не бійся, бо я тебе не скривджу, видить...

То був не сон, то був таки він, Дмитро. Парубок як завізьметься, то під хмарами вислідить ту, котра йому мила. А він уже ходив попід хатою, Васюта кілька вечорів щось зачувала, як ще й на оборозі не ночувала: хтось там надворі ä. Серце її чуло, що то не лиха людина, а той, кого воно жадало. Може, того й заставило дівоче серце впросити неню позволити спати на оборозі. І мамине серце не відмовило.

Дмитро так і не доказав, хто видить, що він її не скривдить - Бог чи місяць, але Бога в свідки не зважився брати, а місяць сидів за хмарою, то леґінь притих осторонь дівчини на самім краю оборога, як великий несміливий кіт, що нечутно видряпався на сіно, бо драбину Васюта витягувала за собою наверх.

- То що, душко, - розхоробрився врешті, не мовчи, щось кажи мені, не встидайся, вночі то і так не видко.

Васюта не вірила, що це не сон. Вона так і не розтулила повік чи то від сорому, чи від страху, що все зникне, як приснилося. Мовчала.

- Затялася. То я тобі скажу, абесь знала: не годен більше без тебе. Ти мене засіла, але так, що світ застала. Я вже не чую, де я, де ти, тебе у мені все більше і більше, а мене стає менше і менше. Признавайся, як ти мене крадеш?

Він так само легко по-котячому прикотився до неї, боком притулився до її теплого плеча і зачав трясти її за руку, ніби пробуджував зі сну.

- Кажи, говори, а не хочеш, то мовчи, обоє мовчім, заткай мені рот, - він притулив її долоню до своїх уст, отак, отак, пощо слова-вони, як оце сіно...

Він цілував її долоні, якими воно спроквола боронилася, припав до дівочих уст, світ закрутився, зорі зачали гуляти коломийки, зрештою небо перевернулося, а поверх нього оборіг, вони боялися упасти у прірву чимдуж тиснулися одне до одного, доки в солодкім