Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

— Що за нісенітниці, пане! Ви вправний воїн, і це моє останнє слово! А зараз, друзі, — Ґавейн повернувся до Акселя та Беатрис, аби вони його також почули, — ми вже зовсім близько. Ходімо далі, поки вона ще спить.

Далі вони йшли мовчки. Аксель із Беатрис уже не відставали, бо Ґавейн і Вістан раптом посерйознішали й ішли вперед із церемоніальною швидкістю. Хай там як, а дорога стала менш виснажливою, ніж раніше, і схил поступово перестав бути крутим, перетворившись на щось схоже на плато. Скелі, про які вони говорили, стоячи внизу, тепер з’явилися перед їхніми очима, й, підійшовши ще ближче, Аксель побачив, що шпилі утворюють нерівний півмісяць на вершині насипу по їхньому боці стежки. Йому тепер теж було видно, що на схилі насипу був ряд менших камінців, які утворювали щось на кшталт східців, а ті піднімалися до самого краю чогось, що могло би бути лише надзвичайно глибокою ямою. Трава навколо почорніла і вигоріла, й це особливо сприяло тому, що від цього місця — де і так не було ні кущів, ані дерев — віяло атмосферою занепаду. Ґавейн, зупинивши всіх біля підніжжя примітивних східців, повернувся до Вістана і, трохи подумавши, сказав:

— Пане, востаннє пропоную вам відмовитися від цього небезпечного плану. Чому би вам не повернутися назад до сироти, котрий сидить там прив’язаний? Його голос доносить сюди вітер навіть зараз.

Воїн озирнувся назад — туди, звідки вони прийшли, — потому знову глянув на сера Ґавейна.

— Сер, ви ж знаєте. Назад мені дороги нема. Покажіть мені цього дракона.

Старий лицар задумано кивнув, наче Вістан щойно зробив звичайне, проте цікаве спостереження.

— Гаразд, друзі, — сказав він. — Тоді говоріть якомога тихіше, бо навіщо ж її будити?

Сер Ґавейн повів їх угору схилом насипу й, діставшись до каміння на вершині, подав знак зупинитися. Потім обережно зазирнув через край і тихо сказав:

— Друзі, ходіть сюди і станьте отут — звідси вам буде добре її видно.

Аксель допоміг дружині вилізти на виступ поруч зі собою і перехилився через один із каменів. Яма внизу виявилася ширшою та мілкішою, ніж він очікував, і більше нагадувала висохлий ставок, аніж вириту котловину. Вона була майже ціла залита блідим сонячним світлом, і здавалося, що дно повністю складалося зі сірих камінців і гравію: почорніла трава різко обривалася біля краю ями, — і єдиним носієм життя, крім самої драконки, був тут самотній кущ глоду, який недоречно пробився крізь камінь у самому центрі ями.

Що ж до самої драконки, то, на перший погляд, складно було визначити, жива вона чи мертва. З її пози — вона лежала, скрутивши голову набік і розкинувши лапи, — можна було припустити, що труп драконки скинули в яму з висоти. Ба більше, було важко зрозуміти, чи це взагалі драконка: вона була така змарніла, що радше скидалася на черв’якоподібну рептилію, яка звикла до води, проте помилково вибралася на суходіл і тепер страждає від зневоднення. Її шкіра, яка мала би бути лискуча й відливати бронзою, кольором нагадувала черево якоїсь риби і була жовтаво-біла. Від крил залишилися тільки складки шкіри, які, коли не придивлятись уважно, могли би здатися сухим листям, нагромадженим по обидва боки драконки. Голову на сірій гальці було повернуто набік, і Аксель бачив тільки одне око, яке скидалося на око черепахи і яке летаргійно розплющувалось і заплющувалося відповідно до якогось внутрішнього ритму. Цей рух разом із ледве помітним підійманням і опусканням спини вздовж хребта слугував єдиною ознакою того, що Квериґ усе ще жива.

— Акселю, невже це справді вона? — тихо запитала Беатрис. — Ця бідолашна істота, від якої залишилися самі шкіра й кості?

— Але подивіться-но туди, пані, — пролунав за їхніми спинами голос Ґавейна. — Поки вона ще дихає, Квериґ виконує свій обов’язок.

— Вона хвора, чи, може, її вже отруїли? — запитав Аксель.

— Вона просто зістарілася, пане. Цієї долі нікому з нас не уникнути. Проте вона ще дихає, і Мерлінова справа ще живе.

— Тепер я щось пригадую, — сказав Аксель. — Мерлін зробив тут якусь чорну справу...

— Чорну, пане? — перепитав Ґавейн. — Чому чорну? То був єдиний вихід. Задовго до переможного результату битви ми, п’ятеро добрих товаришів, вирушили приручити це чудовисько — в ті дні могутнє та презле, — щоби Мерлін міг накласти на його дихання велике закляття. Може, він і був темною людиною, та цим він здійснив волю Божу, а не лишень Артурову. Хіба настав би колись мир без дихання драконки? Подивіться, пане, як ми тепер живемо! Старі вороги — немов родичі, й так від села до села. Добродію Вістане, ви наче втратили дар мови, побачивши цю картину. Я запитаю ще раз: невже ви не дозволите цій нещасній істоті дожити її останні дні? Дихання Квериґ уже не таке, як раніше, та чари ще тримаються. Подумайте, пане, що може прокинутися на цих землях, щойно її дихання зупиниться, — хай і минуло вже стільки років! Так, визнаю, ми вбивали жорстоко та без ліку, не розбираючи, чи б’ємо сильних, чи слабких. Може, Господь нам і не усміхнувся б, але ми очистили ці землі від війни. Пане, йдіть звідси, благаю вас. Може, ми й молимося різним богам, але ваші, безперечно, благословлять драконку так само, як і мій.

Вістан відвернувся від ями і глянув на старого лицаря.

— Якому богові до вподоби, щоби зло залишалося забутим і непокараним?

— Гарне запитання, добродію Вістане, і я знаю, що мій Бог із важким серцем дивиться на те, що ми зробили того дня. Проте це все — давно в минулому, й кістки полеглих укрив приємний зелений килим. Молодь про них нічого не знає. Благаю, ідіть звідси і дайте Квериґ іще трохи попрацювати. Рік чи два — більше вона не протягне. Та навіть цього часу може вистачити, щоби старі рани назавжди загоїлись і між нами запанував вічний мир. Дивіться, пане, як вона чіпляється за життя! Будьте милосердні й покиньте; це місце. Нехай ця країна спочиває в забутті.

— Дурниці, сер. Як можуть старі рани загоїтися, якщо вони кишать личинками? І як може мир триматися вічно, якщо його побудовано на кровопролитті й на чаклунському ошуканстві? Я бачу, як щиро ви хочете, щоби ваші давні