Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

Що ж до сера Ґавейна, то він дуже уважно стежив за кожним Вістановим рухом, і — як здалось Акселеві — у лицаревому погляді з’явилися проблиски хитрощів і підступності. Поки воїн-сакс клопотався своєю справою, Гавейн непомітно наблизився до нього, витягнув меча з піхов і, ввіткнувши його в землю, сперся на нього цілим тілом, поклавши руки на широке руків’я. У такій позі Ґавейн і спостерігав за Вістаном, і Аксель раптом подумав, що лицар, імовірно, запам’ятовує всі деталі воїнового тіла: зріст, довжину рук, силу ніг, перев’язану ліву руку...

Задоволений своєю роботою, Вістан підвівся і повернувся до сера Ґавейна. На якусь мить у поглядах, якими вони обмінялися, промайнуло дивне напруження, а тоді Вістан привітно усміхнувся.

— Ось один зі звичаїв, які відрізняють брита від сакса, — сказав він, показуючи рукою. — Бачите, сер. Ви видобули меча з піхов і використовуєте його як опору, так наче він родич кріслу чи підставці для ніг. Будь-якому саксові це видасться дивним, навіть якщо його навчали брити, як і мене свого часу.

— Доживіть до моїх ветхих літ, пане, і тоді поміркуєте, чи це дійсно так дивно, чи ні! Гадаю, що у дні миру, як зараз, добрий меч лише радий будь-якій роботі, навіть якщо вона полягає в тому, щоби дати перепочити кісткам господаря. Що ж у цьому такого дивного, пане?

— Але ж, сер Ґавейн, зверніть увагу, як він утискається в землю. Для нас, саксів, вістря меча — це предмет постійних хвилювань. Ми боїмося зайвий раз витягати лезо навіть на повітря, щоби воно ні на йоту не втратило своєї гостроти.

— Справді? Гострота леза важлива, добродію Вістане, я не заперечуватиму. Та хіба не надто її переоцінюють? Уміння рухатися, розумна стратегія, холоднокровна відвага... І дещиця дикості, щоби зробити воїна непередбачуваним! Ось, пане, що визначає результат двобою. А ще впевненість у тому, що твоя перемога догодить Господові. Тож дайте старечим плечам відпочити. Крім того, хіба не буває так, що меча, який залишається в піхвах, вихоплюють надто пізно? Я стояв так не на одному полі бою, переводячи подих, і мене заспокоювало те, що меча я вже видобув і що він готовий до битви, а не буде ще протирати очі й питати мене, чи день зараз, чи ранок, поки я силкуватимуся ним гідно скористатись.

— Отже, це ми, сакси, ставимося до мечів безсердечніше, ніж ви. Адже ми вимагаємо, щоби вони не спали ніколи, навіть у темряві піхов. От, наприклад, мій меч. Йому добре знайомі мої звички. І він знає, що після ковтка повітря він неминуче скуштує смаку плоті й крові.

— Просто відмінність у звичаях, пане. Це нагадало мені про одного сакса, котрого я колись знав, — чудового чоловіка, — і як одного разу холодної ночі ми з ним збирали хмиз для багаття. Я обрубував гілки зі сухих дерев мечем, а він, пліч-о-пліч зі мною, обламував їх голіруч, іноді допомагаючи собі тупим каменем. «Друже, ти що, забув, що маєш гостре лезо меча? — запитав я його. — Навіщо уподібнюватися пазуристому ведмедеві?» Та він не хотів мене і слухати. Тоді я думав, що він із глузду зсунувся, та зараз ви відкрили мені очі. Навіть у мої роки завжди є чого повчитися!

Вони обоє коротко засміялись, а потому Вістан сказав:

— Можливо, сер Ґавейн, для мене це більше, ніж просто звичай. Мене завжди вчили, що, навіть поки мій меч пронизує одного супротивника, я вже маю подумки готуватися пронизати наступного. Тож якщо вістря притупилося, сер, і лезо хоча би на мить сповільнилося, зачепившись за кістку чи застрягнувши у ворожих нутрощах, я точно запізнюся завдати наступного удару, а від цього може залежати: закінчиться поєдинок для мене перемогою чи поразкою.

— Маєте рацію, пане. Гадаю, що то мій старечий вік і довгі роки миру зробили мене таким байдужим до цього. Відтепер я наслідуватиму ваш приклад, але наразі мої коліна підгинаються після важкого сходження і я прошу вас дати мені цю маленьку поблажку.

— Звичайно, сер, робіть так, як вам зручно. Я лише поділився з вами думкою, яка прийшла мені до голови, коли побачив, як ви сперлися на меч.

Раптом Едвін перестав співати, а почав кричати. Він раз за разом вигукував одні й ті самі слова, тож Аксель, повернувшись до Беатрис, яка стояла поруч із ним, тихо запитав:

— Принцесо, що він хоче?

— Він кричить, що там, на горі, лігво якогось розбійника. Благає нас піти за ним туди.

Вістан і Ґавейн обоє втупили в Едвіна погляд, у якому проглядався сором. Хлопчик іще якийсь час покричав і пошарпав мотузку, а тоді раптом замовкнув, гупнув на землю і виглядав так, наче от-от заплаче. Запала дуже довга, як усім здалося, мовчанка, і чути було тільки завивання вітру.

— Сер Ґавейн, — урешті сказав Аксель. — Ми сподівалися на вас. Скиньмо маски. Ви захисник драконки, чи не так?

— Так, пане, — Ґавейн обвів очима кожного по черзі, включно з Едвіном, і в погляді його наростала непокірність. — Її захисник, а віднедавна — ще і єдиний друг. Ченці роками її підгодовували, прив’язуючи тварин там само, де ви прив’язали козу. Але тепер вони всі пересварилися між собою, і Квериґ передчуває зраду. Проте в моїй вірності вона впевнена.

— Тоді, сер Ґавейн, — сказав Вістан, — якщо ваша ласка, скажіть, чи ми зараз стоїмо близько до лігва драконки?

— Вона близько звідси, пане. Ви таки знайшли дорогу сюди, хай вам і пощастило натрапити на цього хлопчину, котрий і привів вас.

Едвін, скочивши на ноги, знову почав співати, лише цього разу тихо та монотонно.

— Можливо, на пана Едвіна ще чекає велике майбутнє, — сказав воїн. — Підказує мені чуття, що як учень він швидко перевершить свого вбогого наставника й одного дня здійснить для свого народу великі подвиги. Можливо, не менш великі, ніж ті, які здійснив Артур в ім’я свого народу.

— Та де там, пане! Ви про цього хлопчину, котрий ото виспівує і рветься з прив’язі, наче йому клепки бракує?

— Сер Ґавейн, — перервала їхній діалог Беатрис, — скажіть виснаженій старій жінці, якщо ваша ласка. Як вийшло так, що такий доблесний лицар, як ви, та ще й небіж