Долі та фурії - Лорен Грофф

А вона відповіла солодким, м’яким голосом:

— Ах, ти хочеш сказати, що я не завжди симпатична, — і Лотто засміявся, а Матильда вибігла надвір, у сад, відчуваючи, як у неї підгинаються коліна.

І ось знову: о, любий, не плач, обов’язково вони поїдуть до Антуанетти, вона зараз дуже хворіє, не менше ста двадцяти кілограмів, діабет, така товста, що ледве пересувається від ліжка до дивана. Вони мусять. Це абсолютно необхідно. Вони поїдуть. [Цього разу Матильда й справді збиралася.] Та поки Матильда зібралася щось спланувати, Антуанетта, зовсім слаба, зателефонувала їй додому серед ночі. Її голос був такий м’який, що його ледве було чути.

Вона сказала:

— Будь ласка. Дай мені побачитися з моїм сином. Нехай Ланселот прилетить до мене.

Капітуляція. Матильда почекала, насолоджуючись. Антуанетта зітхнула, і в цьому зітханні було роздратування, перевага, і Матильда поклала слухавку, нічого не сказавши. Лотто гукнув із кабінету нагорі, де він працював:

— Хто то був?

І Матильда гукнула йому у відповідь:

— Помилилися номером.

— Серед ночі? — здивувався він. — Ну, що за люди!

Помилилися номером. Вона налила собі бурбону. Випила його, дивлячись у дзеркало ванної, спостерігаючи, як кров відливає від її обличчя, очі печуть, зіниці розширюються.

Але раптом якесь дивне відчуття охопило її, неначе хтось простягнув руку й ухопив її легені. Стис.

— Що я роблю? — спитала вона вголос.

Завтра. Вона зателефонує Антуанетті й скаже: так, звісно, Лотто приїде. Зрештою, він був єдиним сином Антуанетти. Зараз було вже дуже пізно, а от завтра вранці, щойно прокинеться, вона одразу ж зателефонує. Одразу ж, ну хіба перед тим проїде велосипедом свої щоденні вісімдесят миль. Він навіть не прокинеться, а вона вже буде вдома. Вона гарно виспалась і вирушила в дорогу, коли ніч почала синіти від світанку. Ранковий туман, позаду швидко лишилися чудові пагорби, холодна мряка, сонце висушувало вологу. Вона забула свою воду й повернула назад, проїхавши двадцять миль. Політ сільською дорогою до свого білого будиночка.

Коли вона забігла в будинок, у дверях стояв Лотто, тримаючись руками за голову. Він подивився на неї, блідий і розгублений.

— Моя мати померла, — сказав він. Він не зможе плакати ще цілу годину.

— О ні, — сказала Матильда. Їй здавалося, що смерть не має сили над Антуанеттою. [Таке величезне було те, що стояло між ними, таке безсмертне.] Вона підійшла до чоловіка, і він притулився головою до її спітнілого боку, а вона тримала його голову в руках. А потім її охопило власне горе, мов блискавкою вдарило в скроні. З ким же вона тепер боротиметься? Неправильно, не так це було задумано.

Якось, іще навчаючись у коледжі, Матильда поїхала з Аріелем до Мілуокі.

У нього там були якісь справи, а вона провела з ним вихідні, щоб виконувати всі його забаганки. Більшість часу вона просиділа біля еркерного вікна своєї кімнати в міні-готелі типу «ночівля і сніданок».

На першому поверсі — полірована латунь, тарелі з булочками-сконами, стіни, які колись щедро розмалювали вікторіанські діви, жінка, чиї роздуті ніздрі промовисто свідчили про те, що вона думала про Матильду. Надворі за ніч насипало снігу вище колін. Снігоочисні машини розчистили вулиці, понагортавши гори снігу вздовж тротуарів. Було щось дуже заспокійливе в такій кількості незайманої білизни.

Матильда побачила, як на вулиці з’явилася маленька дівчинка в червоному комбінезоні з бузковими смугами. Рукавички, шапочка, завелика для її голови. Спантеличена, вона роззиралася на всі боки. Вона почала видиратися на гору снігу, яка перегороджувала їй дорогу. Але вона була така слабенька. Вона добралася до половини й сповзла вниз. Знову спробувала, глибше зариваючись ногами в кучугуру. Матильда затамовувала подих із кожною її спробою, видихаючи, коли дівчинка падала. Це їй нагадувало таргана в склянці, який намагався вилізти по гладкій стінці.

Матильда подивилася через вулицю на довгий багатоквартирний житловий комплекс, прикрашений у стилі 1920-х років, який розтягся на весь квартал, і в трьох різних вікнах помітила трьох жінок, які стежили за боротьбою дівчинки. Вона придивилася до того, як кожна з них спостерігає за дівчинкою. Одна — сміючись через голе плече до когось у глибині кімнати, розпашіла від кохання. Друга, літня, — попиваючи чай. Третя, бліда й виснажена, — схрестивши худі руки й стиснувши губи.

Нарешті дівчинка зовсім вибилася з сил, сковзнула вниз і спочивала, вткнувшись обличчям у сніг. Матильда не сумнівалася, що вона плаче.

Матильда знову глянула на вікна — жінка зі схрещеними руками розлючено пекла її очима крізь скло, холод і сніг. Матильда злякано здригнулася, вона була впевнена, що її не видно. Жінка зникла. Ось вона з’явилася на тротуарі в домашньому одязі, зношеному і тонкому. Пробилася крізь кучугуру снігу перед будинком, перейшла вулицю, вхопила дівчинку за рукавички й перетягла її через гору. Потім перенесла її через вулицю й повторила те саме. Мати з дочкою, обидві в снігу, зайшли всередину.

Ще довго після того, як вони пішли, Матильда думала про цю жінку. Що вона собі уявляла, спостерігаючи, як її маленька дівчинка падає, падає й падає? Їй було цікаво, що ж це за злість така, яка зминає твоє серце настільки, що ти можеш просто стояти й дивитися, як твоя дитина бореться, падає й плаче, і не ворухнутися, щоб допомогти їй. Матильда ще раз переконалася в тому, що матері — це люди, які лишають тебе напризволяще, щоб ти виборсувався сам.

Їй спало на думку, що життя — це конус, який розширяється в минуле від певної точки теперішнього.

Що довше ти живеш, то ширшою стає основа конуса, і рани та зради, ледь помітні в той момент, коли вони траплялися, розтягуються, як крихітні дірочки на поверхні повітряної кульки, від яких вона поступово здувається. Маленька плямка на дитині виростає в страшне каліцтво в дорослого, неминуче й обірване по краях.

У вікні квартири, де жили мати з дочкою, засвітилося. Там було видно дівчинку, яка сиділа за ноутбуком. Її маленька голівка була нахилена. Через якийсь час підійшла мати й поставила біля неї гарячу чашку з молоком. Дівчинка взяла її й тримала обома руками. Матильда відчула в роті давно забутий солодко-солоний присмак гарячого молока.

А може, подумала Матильда, задивившись на сніжинки, які падали в темряву, на порожню вулицю, я й помилилася. Може, мати спостерігала, як її дочка падає та падає, й не кидалася їй на допомогу саме через щось невловиме, щось, що Матильда щосили намагалася зрозуміти, щось таке, що було схоже на величезну любов.

Опівночі того дня, коли Матильда виштовхала собаку з дому в нове життя в тій маленькій сім’ї, вона прокинулася й збагнула, що знаходиться надворі. Була похмура ніч, навіть місяця не видно, а басейн був схожий на яму з дьогтем. На ній усе ще була та довга облипла сукня кольору слонової кістки. Вона зрозуміла, що гукає собаку.

— Бог! — кричала вона. — Бог! — Та собачка не біг до неї. Нічого не ворухнулося. Скрізь було тихо, темно й насторожено. Серце загупало в грудях. Вона увійшла в будинок, гукаючи: — Бог! Бог! — Вона заглядала в усі шафи, під усі ліжка; подивилася в кухні. Собачки ніде не було. Тільки тоді, коли побачила, що на місці немає переноски, вона згадала, що наробила.

Віддала живе створіння чужим людям, наче собачка не була частиною її самої.

Вона насилу дочекалася світанку. День ще тільки позначився однією помаранчевою рискою