Долі та фурії - Лорен Грофф

Вона підняла долоні, які порізала об колючий дріт, вибираючись на дорогу.

— Стигмати, — сказала вона, якомога менше ворушачи язиком, і засміялася.

20

Вона майже все зробила правильно. Спочатку сліпучий квітневий ранок після «Гамлета» у Васарі, після того як вона так стрімко і п’янко закохалася в Лотто. Тепер любов у її крові бриніла, як розбурханий вулик.

Вона прокинулася якраз тоді, коли щезла темрява, коли світло, яке падало з вікон на вулицю, розчинилося. Її одяг був на ній, внизу — ніякого подразнення. Обіцянки, даної Аріелю, вона дотрималась: у неї не було сексу з Лотто. Вона не порушила ніяких зобов’язань. Вона просто спала поряд із цим чудовим хлопцем. Вона зазирнула під простирадло. Він був голий. Та ще й який.

Лотто поклав стиснуті кулаки під підборіддя і навіть уві сні, без своєї постійної дотепності, він був простий. На щоках — шкіра в шрамах. Волосся, таке густе, закручувалося навколо його вух, вії, чітко окреслена нижня щелепа. Вона ніколи в житті не зустрічала такої безневинної людини. Майже в кожному, хто траплявся на її шляху, була хоч одна друзка зла. А в нього не було. Вона зрозуміла це, щойно побачила його на тому підвіконні попередньої ночі, коли блискавки розколювали світ позаду нього. Його завзяття, його щира доброта — це найкращі з його переваг. Цей мирний сон того, хто був народжений чоловіком, багатим, білим, американцем, та ще й у той благословенний час, коли війни якщо й велися, то десь далеко від дому. Цей хлопець із першої хвилини свого народження заявив, що може зробити те, що він захоче. Все, що йому потрібно, це спробувати. Помилка за помилкою, спроба за спробою, знову й знову — й усі побачать, що він таки доб’ється свого.

Їй треба було образитися на нього. Але жодних причин ображатися в неї не було. Їй хотілося притиснутися до нього, щоб його чудова невинність перейшла на неї також.

У вухах вона почула голос, який намагалася заглушити всі ці роки і який зараз строго наказав їй піти. Щоб не завдати йому болю. Вона була не з тих, хто підкоряється, але вона уявила, як він прокинеться і побачить її там, і якою непоправною буде шкода. Тому вона підкорилася. Вдяглась і пішла.

Вона підняла комір своєї куртки аж до щік, щоб ніхто не бачив її розпачу, хоч надворі було ще темно.

У місті була одна закусочна, глибоко захована серед сірих, не таких уже й парадних, вулиць, місце, куди більшість студентів Васара й близько не підходили. Тому вона його й уподобала. До всього: жир, сморід, зарізяка-кухар, який готував подобу дерунів, приправляючи їх своєю ненавистю, й офіціантка з якимись неврологічними порушеннями. Коли вона брала замовлення, її «кінський хвіст» чомусь переїхав до вуха, а очі закотилися до стелі.

Матильда зайняла свою звичну кабінку, затулилася меню й зігнала посмішку з обличчя. Офіціантка, не вимовивши ані слова, просто поставила перед Матильдою чорну каву, житній тост і поклала маленьку лляну хустинку, вишиту блакитними нитками, наче передбачаючи можливість сліз. Ну, може, й будуть сльози, бо Матильда не плакала з того часу, як була Орелі. Офіціантка підморгнула половиною обличчя й повернулася до радіо, де якийсь диск-жокей хрипким голосом лякав сіркою й погибеллю.

Матильда знала, яким буде її життя, якщо вона візьметься до справи. Вона вже знала, що вони з Лотто одружаться, якщо вона підкине цю думку в його голову. Питання полягало в тому, чи дозволить вона йому зірватися з гачка. Практично будь-хто був би кращим для нього, ніж вона.

Вона дивилася, як офіціантка, похитуючись, підійшла ззаду до кухаря-зарізяки, щоб узяти кухоль зі стійки під прилавком, як вона поклала руки йому на стегна, як він хитнувся назад й притис її своїм «тилом» — невеличкий грубий жарт, поцілунок стегнами.

Матильда сиділа, поки кава й тост вихолонули. Вона заплатила, давши занадто щедрі чайові. Потім підвелась і пішла до міста. Зайшла в кав’ярню «Аврора» по тістечка каннолі та каву й уже була в кімнаті Лотто з двома таблетками аспірину, склянкою води та їжею, коли його вії затремтіли й він визирнув із якогось сну — єдинороги, гноми, веселі лісові гуляки — і побачив, що вона сидить поруч із ним.

— О, — здивувався він. — Я думав, що ти не можеш бути реальною. Я думав, що ти — найкращий сон, який я коли-небудь бачив.

— Ніяких снів, — сказала вона. — Я реальна. Ось я.

Він поклав її руку собі на щоку й так лежав біля неї.

— Мені здається, що я помираю, — прошепотів він.

— У тебе сильне похмілля. А вмираючи, ми народжуємося, — роз’яснила вона, а він засміявся. І вона тримала його теплу, грубу щоку, пообіцявши бути поруч із ним завжди.

Не треба було їй цього робити. Вона це знала. Але її любов до нього була чимось новим, а любов до себе — старим, і вона була всім, що в неї було, вже дуже, дуже давно. Вона втомилася протистояти світу сама.

Він з’явився в її житті саме вчасно — її доля, хоча для нього було б краще, якби він одружився з якоюсь м’якою, благочестивою жінкою, як і хотіла його мати, про що вона скоро дізнається. Ота дівчина, Бриджет, кого хочеш могла зробити щасливим. Матильда не була ані м’якою, ані благочестивою. Але вона заприсяглася, що він ніколи не дізнається про безмір темряви в її душі, що вона ніколи не покаже йому того зла, яке живе в ній, що він завжди отримуватиме від неї лише величезну любов і світло. І їй хотілося вірити, що все їхнє життя разом так воно й буде.

— Можливо, після закінчення коледжу ми могли б поїхати до Флориди, — сказав Лотто, дихаючи їй у потилицю.

Це було відразу після того, як вони одружилися. Минуло, може, кілька днів. Вона згадала розмову з матір’ю Лотто по телефону, хабар, яким її спокушала Антуанетта. Мільйон доларів. Будь ласка. Якусь хвилину вона роздумувала, чи не розповісти йому про той дзвінок, а тоді уявила, як йому буде боляче, і зрозуміла, що не зможе. Вона захистить його. Нехай краще він думає, що мати хоче його покарати, ніж що вона просто жорстока. Квартира Матильди над антикварним магазином у місіонерському стилі була химерно витягнута у формі вуличного ліхтаря.

— Я не був дома з п’ятнадцяти років. Я хочу показати тобі все. Я хочу показати тобі всі місця, де я в юності був малолітнім правопорушником, — говорив він, і його голос глибшав.

— Авжеж, — пробурмотіла вона. І цілувала його так довго, що він усе забув.

А потім:

— Люба, — сказав він, наступивши босою ногою на паперову серветку й розтираючи по дубовій підлозі воду, яку він розлив зі склянки в їхній новій таємній оселі в Ґринвіч-Віллидж, все такій же сяючій і порожній. — Я тут подумав, може, нам удасться викроїти якийсь вихідний і провідати Саллі й мою маму на узбережжі. Мені так хотілося б побачити твоє тіло у смужках від засмаги.

— Обов’язково, — сказала Матильда. — Але давай почекаємо, поки ти отримаєш свою першу велику роль. Ти ж хочеш повернутися переможцем, героєм. До того ж завдяки твоїй мамі у нас немає грошей.

Помітивши, що