Долі та фурії - Лорен Грофф

— Якщо ти повернешся з роллю на поясі, ти будеш господарем становища, гордий, як півень.

Він подивився на неї. А тоді закукурікав.

Іншим разом:

— Здається, у мене сезонна депресія, — пробурчав він, спостерігаючи, як дощ зі снігом покриває вулицю свинцевою кіркою, і здригаючись від протягу з вікон, що виходили на тротуар. — Давай з’їздимо додому на Різдво, погріємося на сонечку.

— О Лотто, — зітхнула Матильда. — Із чим? Я щойно закупила продукти на тиждень за тридцять три долари й жменю копійок. — На очі їй набігли сльози розчарування.

Він знизав плечима:

— Саллі заплатить. Три секунди по телефону й усе готово.

— Я не сумніваюся, — сказала вона. — Але ж ми занадто горді, щоб приймати від когось подачки. Хіба ні?

Вона, щоправда, забула сказати, що телефонувала до Саллі оце тільки минулого тижня і що Саллі вже заплатила за квартиру за два місяці та ще й оплатила рахунок за телефон.

Він здригнувся.

— Так і є, — сумно підтвердив він, дивлячись на своє потемніле обличчя у вікні. — Ми дуже горді, занадто горді, чи не так?

А тоді ще колись:

— У мене в голові не вкладається, — сказав Лотто, виходячи зі спальні з мобілкою в руці, за допомогою якої він сяк-так спілкувався з матір’ю та Саллі. — Ми вже два роки одружені, а ти ніколи не зустрічалася з моєю мамою. Це якесь божевілля.

— Повне божевілля, — сказала Матильда. Її й досі нудило від листа, який Антуанетта надіслала на адресу галереї. Цього разу без жодного слова. Лише картинка, вирізана з глянцевого журналу. Картина Андреа Челесті «Покарання цариці Єзавель». Даму викинули з вікна на розтерзання собакам. Матильда відкрила конверт і від здивування засміялася. Аріель, заглядаючи через її плече, сказав:

— Оце? О! Це не наш матеріал.

Матильда згадала про лист і доторкнулася до хусточки, яку носила на волоссі, недавно підрізаному клином і пофарбованому в дивний яскраво-помаранчевий колір. Вона саме перевішувала картину, яку врятувала від смітника в галереї — хвилююча блакить — і яку берегтиме до кінця свого життя, після всіх своїх кохань і тілесних страждань. Вона подивилася на Лотто і сказала:

— Але я не впевнена, що вона хоче мене бачити, любий. Вона й досі настільки сердита, що ти одружився зі мною, що навіть ні разу нас не навідала.

Він підняв її й притис до дверей. Вона обвила ногами його талію.

— Вона пом’якшає. Дай їй час.

Який він простий, її чоловік, який він упевнений, що як тільки він покаже своїй матері, як правильно він вчинив, коли одружився з Матильдою, так усе відразу ж і влаштується. Господи, їм потрібні гроші.

— У мене ніколи не було мами, — сказала вона. — Мені також боляче, що вона не хоче знати мене, свою нову дочку. Коли ти востаннє бачив її? На другому курсі коледжу? Чому вона не може приїхати до тебе? Ксенофобія — це гидота.

— Агорафобія, — сказав він. — Це справжня хвороба, Матильдо.

— Так я ж це й мала на увазі, — сказала вона. [Вона, яка завжди говорила те, що мала на увазі.]

Іще колись:

— Моя мама сказала, що з радістю пришле нам квитки на четверте липня цього року, якщо ми захочемо приїхати на свято.

— О, Лотто, я б не проти, — сказала Матильда, опускаючи щітку й похмуро дивлячись на стіну, яка набула дивного темно-синього із зеленкуватим відтінком кольору. — Але ти ж пам’ятаєш, що ми готуємося до грандіозної виставки в галереї, і це забере в мене весь час. Проте ти можеш їхати. Їдь! Не турбуйся про мене.

— Без тебе? — спитав він. — Так уся ж сіль у тому, щоб примусити її полюбити тебе.

— Іншим разом, — пообіцяла Матильда. Вона взяла щітку й легенько мазнула його по носі фарбою, і засміялася, коли він притиснувся обличчям до її голого живота й понаставляв їй темних міток на білому животі поки стало фарби.

Так воно й тривало. То не було грошей, а коли були гроші, йому траплялася якась робота, а якщо йому не траплялася робота, то вона була дуже зайнята на тому величезному проекті, або ні, бо приїде його сестра на тиждень, і вони мусять іти на якусь вечірку, бо вже домовились і пообіцяли, й узагалі, може, буде простіше, якщо Антуанетта сама приїде до них у гості? У неї повно грошей, вона не працює, і якщо вже їй аж так до зарізу хочеться їх побачити, вона може просто сісти в літак чи ні? Вони такі зайняті, у них розписана кожна хвилина, а вихідні — це їхній час, та крихта часу, яку вони хочуть провести разом, щоб згадати, навіщо вони одружувалися! І щось важко пригадати, щоб ця жінка хоч раз зробила бодай найменше зусилля, ні, серйозно, вона навіть не приїхала на випускний Лотто. На жодну з його вистав, на жодну з прем’єр його власних п’єс, які він написав сам. Чорт забирай! Не кажучи вже про те, що вона так і не побачила їхньої першої крихітної квартири на тому цокольному поверсі в Ґринвіч-Віллидж, що вона так і не приїхала подивитися на цю, вже трохи кращу, квартиру, що вона так і не побувала в заміському будиночку серед вишень — у Матильдиній радості, — який вона власноруч відбудувала з руїн. Так, звісно, агорафобія — це жахлива річ, але ця ж сама Антуанетта ні разу не захотіла поговорити з Матильдою по телефону. Її подарунки на день народження й на Різдво явно присилає Саллі. Чи знає Лотто, як це боляче? Матильда, сама, без матері й без сім’ї, й так зневажена. Як боляче їй усвідомлювати, що кохання всього її життя має матір, яка не хоче її знати.

Лотто міг би поїхати й сам. Спокійнісінько. Але саме вона завжди організовувала їхнє життя; він ні разу не купував квитка на літак, ніколи не орендував автомобіля. Звісно, була і ще одна причина, гірша, темніша, від якої він швидко відвертався щоразу, як черкався об неї, накопичена лють, яку він ігнорував так довго, що вона розрослася до неймовірних розмірів, неосяжних оком.

Нагальність поїздок відпала, коли вони купили Антуанетті комп’ютер, і тепер розмови по неділях перебрались у відео. Антуанетті не треба було виходити з дому, щоб запустити своє біле обличчя в політ по кімнаті, як повітряну кульку. Років із десять щонеділі голос Лотто перетворювався на веселий дитячий, із надзвичайно правильною вимовою, яким він, мабуть, і був колись. Коли звучав сигнал виклику, Матильді доводилося йти з дому.

Якось він розмовляв по відеочату й кудись відлучився, щоб принести статтю чи огляд й обговорити з матір’ю. Нічого не підозрюючи, в кімнату зайшла Матильда, в спортивному бюстгальтері, мокра від поту після пробіжки. Вона дістала фоам-ролер, лягла на нього боком, спиною до телевізора, і почала качатися по ньому вперед і назад, поки в коліні послабився біль. І тільки тоді, коли перевернулася на другий бік, вона побачила Антуанетту, яка дивилася на неї з екрана і так близько присунулася до веб-камери, що лоб у неї був величезний, підборіддя загострилося, рот нагадував прорізь, обмазану помадою, пальці рук були вплетені у волосся, а погляд — такої сили, що Матильда не могла поворухнутися.

Трактор звернув із їхньої ґрунтової дороги й поїхав собі, аж поки його й зовсім не стало чути. Лише почувши кроки Лотто на сходах, вона спромоглася встати й вийти. Із зали до неї долинуло:

— Мамо. Помада! Ти спеціально нафарбувалася,