Діти - Галина Василівна Москалець

Одного разу він спіткнувся і впав. Поки я звівся, щоб йому допомогти, він сам собі дав ради. «Болить?» — спитав я його. «Нє!..» — відповів він і заплакав. «Чого ж ти плачеш?» — «Мама буде бити за штани…»

Справді, на коліні у нього була дірка. «Давай підемо до мене і я тобі зашию».

Я так боявся, що він відмовиться! Але діти ще не втратили довірливості. Ми йшли до мене додому, і хлопчик ніяк не міг забути про дірку в штанцях.

Все побачене справило на Вітю велике враження. Вперше хтось дивився на склянки, реторти, тиглі із захопленням. Я був гордий, хоч мусив пильнувати, аби хлопець не вчинив якої шкоди.

Я розповів йому про свій філософський камінь, поскаржився, скільки часу й грошей пішло на те, щоб дістати потрібні речовини. І що я вже близький до істини.

Штанці я зашив вправно і дуже шкодував, що в моїй холостяцькій квартирі не знайшлося ні цукерки, ні бублика. Замість цього я подарував Віті маленький уламок метеорита. Він не повірив, що це шматок зірки. Справді, хіба може чорний камінь нагадувати зірку? Він мене майже переконав.

Я відвів малого додому і дав йому чесне слово прийти завтра. Його мати ось-ось мала повернутись.

Боже, як добре ти вчинив, давши мені перед самою смертю цю дитину, порадував останнім теплим промінчиком. Найкраще завжди дається наостанку. Боже, дай мені хоч місяць натішитися солодким відчуттям, що ти комусь потрібен, аби я мав за чим пошкодувати, коли прийде моя остання година… Я тоді прощу все зло, всі кривди, заподіяні мені за довге життя, тільки не віднімай цієї втіхи (нерозбірливо).

Хлопчика я так і не побачив учора. Сидів, може, зо три години на лавочці, прихистившись парасолею, бо сіяв дощ.

Прийшовши додому, відчув, як мені погіршало, і мусив лягти в ліжко.

Так і пишу в ліжку…

Де мій Фібусь… (нерозбірливо)

(Ці нотатки було знайдено біля непритомного Івана Дмитровича. Він помер у лікарні, так і не прийшовши до пам’яті. На похороні було багато людей, але найдужче плакала його рідна сестра).

Як вони всі мені набридли! Липнуть, наче мухи. Цікаво, чи так само липнули б вони, якби мій тато не був директором маслозаводу? Напевно, ні… Весь час: «Ірочко, Ірочко, яка ти гарна, яка ти вихована!»

Знали б вони, що я їх всіх зневажаю! Справді, я в компанії завжди весела, але спробуй засумувати — одразу по кутках: шу-шу! Я ніби гола перед ними.

Але зате все мені прощають. Нелька, ця дурепа, міщанка, і та простила, що за моєю намовою хлопці її до дерева прив’язали. Так й сказала: «Прощаю, бо ти мені подружка». А яка вона мені подружка?

Прийде до мене додому, то тільки моїм барахлом цікавиться. Якби я їй дозволила, все б пхнула в мішок і забрала з собою. Я в неділю хотіла перевірити, чи справді мені все дозволено. Аж тоді я їх усіх зрозуміла. Зовні вони нічого не показують, хоч їх ріж, а в душі, напевно, ладні обплювати мене з ніг до голови.

Зрештою, краще хай тобі заздрять, ніж над тобою сміються і зневажають. Але ж і набридло мені це! В інституті мені сходить багато чого з рук. Правда, я вчуся без трійок і навіть одержую стипендію, котра зовсім мені не потрібна.

Деколи мені хочеться повеселитись. Компанію довго не треба шукати. Було б добре, якби ще всі мовчали, а то як порозпускають язики… Гірше за базарних бабів. Жодної розумної думки!

Вчора була на дні народження в Колі. Було багато незнайомих хлопців. Люблю придивлятись до незнайомих людей, а раптом вони виявляться не такі зануди, як знайомі.

Був там один хлопець, всі його кликали Даник. Коля сказав, що він шофер і має гарненьку сестричку. Я ніколи не зустрічала такої мовчазної людини. Видно, він почував себе незручно серед такої блискучої компанії. В ньому була своєрідна інтелігентність, але не та, що у Колі, котрий хизується магнітофонними записами і татовою бібліотекою. У нього біляве хвилясте волосся, мужні риси обличчя і сині очі. Я не могла відірвати погляду од його великих сильних рук.

Він сидів такий спокійний, що на нього просто неможливо було не звернути уваги. Весь час я відчувала на собі його погляд. Я дуже хотіла, щоб він мене запросив танцювати, щоб я поклала руки на його сильні плечі, заплющила очі, знаючи, що не впаду, бо він мене завжди підтримає.

Натомість мене обнімали