Діти - Галина Василівна Москалець
«Жартів не розумієш!»
Не раз вип’ємо, мене на сварку тягне. Люблю людям в очі правду говорити. Кажу: «Щось я тебе не розумію, Данику! Ти або гад, або таке собі… Здається мені, що тобі користь з усього треба мати. Як нема користі, то ти й пальцем не ворухнеш. Використаєш і викинеш…»
Даник слухає і сміється. А я йому: «Та ні, ти добрий. Зі мною п’єш, хоч користі з мене, як кіт наплакав…» «Спасибі, друг!» — каже Даник.
Деколи хочеться взяти, що під руку попаде, і шпурнути в нього. Нічого злого він мені не зробив поки що. Тільки сміється. Кажу: «Нічого, я ще колись тебе розкушу. Ти ще себе покажеш…»
Бачу, мій Даник аж зелений зробився:
«Шпана, — каже, — ти переді мною! Заткнись, бо справді себе покажу! Йди на балкон, протверезись. І без тебе тоскно, а ти ще в душу лізеш… Прокурор!»
В мене, по правді кажучи, кличка Прокурор ще зі школи. Не дуже мені таке подобається, але що вдієш. Мені би й справді тим… психологом чи слідчим працювати. Даник сказав якось: «Ти, Дімка, талант. До всього докопаєшся!»
Тепер мені не дуже хочеться докопуватись. Весна… Сонечко світить. Квіти цвітуть. Настрій той, що треба! Кров у жилах грає. Красота! А дівчини не маю…
Даник зв’язався з Віркою Солоденковою. І раніше в третю зміну не хотів робити, а тепер тим більше. Схуд, одні очі світяться. Ну, Вірка така…
Я все розумію. Весна! Даник, звісно, з нею не побереться. Старі не дозволять, загризуть. Мені більше до вподоби молоденькі дівчатка. Кажу: «Данику, ти хоч би мені якусь підшукав. Познайом мене зі своєю сестрою. Гарна дівчина!» — «Ти що здурів??! Вона не для таких, як ти. Спробуй тільки глянути на неї своїми котячими очима, зуби повибиваю!» — «Іди ти… На себе краще подивись. Прилип до своєї Вірки, не одірвеш. Ще татом станеш». Побились ми з ним тоді. Даник так і пішов з розквашеною губою до коханки. Та й мені, звісна річ, дісталось.
На другий день поїхали ми хліб розвозити. Даник запух та ще й надувся, мов індик. Вже забув, як я його колись виручав з біди. Нічого, прийде ще коза до воза!
А було так… Після Восьмого березня приходить Даник на роботу. Я теж відзначив свято, але по мені не дуже було видно. Ото підходить до мене Даник і каже: «Виручай, Діма!» — «А що таке сталось?» — «Після роботи підеш зі мною, куди я скажу?» — «Та піду… Похмелитись хочеш?» — «Ага, похмелитись…» Смішно мені стало: «Та чого ти, дурний, питаєш? Звісно, піду!»
Після роботи зайшли ми в магазин. Даник купив за свої пляшку вина.
«А не мало буде?» — питаю. «Дивися, щоб не було забагато».
Поки ми вийшли, Даник сказав: «До мене вчора гості приїздили, ясно? Не продай!»
Я спочатку не второпав: «Що не продай?» — «Мене!» — «A-а, до неї підемо?… Ти що, боїшся?» — «Не те що боюсь, а при тобі легше буде…»
Не хотілось мені в чужі справи носа пхати. Приходимо. Даник дзвонить так легенько, один разочок… «Вона не почує…»
Е, ні, почула… Відчинила Вірка двері, як глянула, мені аж холодно стало. Думаю, зараз вхопить нас обох за барки і спустить зі сходів. «Ти диви, — каже, — гості дорогі! Та ще вдвох. А більше з собою не привели?» — «Вірцю, таке діло… — зменшився вдвоє мій Даник, — прийшли поздоровити з Восьмим березня… Впусти…» — «Ви через рік би прийшли!» — «Хай Діма скаже, що я вчора не міг… Гості приїхали…» — «Падло ти, Даник! Такий, як усі. Ані квіточки мені не подарував, то я собі на базарі купила. Сама й сиділа вчора цілий день, дивилася у вікно, як люди святкують…»
Мені аж смішно стало. Вірці — квіти! Анекдот. У нас не кожен хлопець дівчині квіти купить. Не заведено. А тут Вірці… Вона себе в обиду не дасть. Сили, як в доброго хлопа.
Даник мовчить, ні гу-гу, хіба очима кліпає, теж дивується.
«Та й не треба мені твоїх квітів! Краще розкажи приятелю, як ти бабам на роботі кофточки імпортні продаєш. Я дістаю, а ти продаєш. Чи, може, він тобі допомагає?»
«Ага, — думаю, — ясно, звідки в Даника гроші: я щось чув, та недочув».
Глянув я на Даника, а той червоний, як буряк. «Йди, Дімко, надвір… Я тут сам…»
Я пішов. І тут мені стрель у голову: «Розкусив? Даника, значить, розкусив. Ради цього варто було пертися в другий кінець міста».
Я аж сів на лавку. Якесь мале років шести, не більше, бродило по калюжах. Саме-самісіньке. Вже ті калюжі позмерзалися, вечір, а воно ходило собі. Може, то був Вірчин син, не знаю, але таке потішне мале. Саме бавилося, щось собі під ніс бурмотіло. Я змерз, а воно ні…
