Діти - Галина Василівна Москалець

Добрий день, Стефцю!

Получила твого листа і одразу відписую, бо ти, певно, чекаєш. Не бійся, Стефцю, нема такого зла, аби на добро не вийшло! Даник твій — хлопець мудрий, а що він за тою Віркою бігає, то вона йому, напевно, зілля якогось дала. Піди до ворожки. В Попелях є одна жінка. До неї з усіх усюд люди їздять. Петру нічого не сказала. Він навіть не знає, що лист від тебе прийшов.

А може, то весна так на Даника подіяла? Я вже немолода, сорок п’ять років маю, а як вийду надвір, то співати хочеться. Так мені любо й мило. До хати не тягне, тепер в неділю з Петром не раз виходимо подихати свіжим повітрям. Як молоді…

Ти, Стефцю, попробуй піти до Вірки. Поговорити з нею. В самої дитина є, може, дасть хлопцеві спокій. Женити його треба. Скільки є файних молодих дівчат. Та й у тебе ціле місто знайомих — знайдеш собі невістку.

Мені аж серце розболіло. Звісно, за свою дитину більше переживаєш, але Даник мені теж не чужий…

Не бери собі дурного в голову, Стефо! Є в тебе розум, щоб таке писати: «Чи мені повіситися?» Не гніви бога.

Коло нас усе добре. Всі здорові. Може, приїдемо до вас через тиждень.

Цілую вас усіх.

Я дотепер не знала, що таке любов. Дівчата розповідали, як то буває, коли кого полюбиш. Я сміялася. А тепер вірю, бо сама люблю. Тільки не знаю, чи є ота любов на світі. Може, її вигадали поети і письменники всякі?

Зараз весна, а мені світ немилий. Не чую нічого. Дівчата сміються: «Закохалася наша Сонька!»

Звідки вони знають? Я тільки найближчій подрузі розповіла про Віталика. Ну, якщо то вона розляпала, уб’ю!

Вже котрась питалася, чи я з ним ходжу.

«Ходжу!» — відповідаю. Яке їх собаче діло, чи ходить Віталик зі мною, чи ні!

Місяць тому пішла я в кіно з дівчатами. Крутили індійський фільм «Відданість». Я ревіла страшно. Виходимо. Доганяють нас два хлопці. Один озирнувся. То був Віталик. Він сказав: «Звідки ти така взялася?» «З Марса!» — кажу. «Овва! Ану, дай я на тебе роздивлюся!» Я не встигла й слова сказати, як він став переді мною, нагнувся і глянув у вічі.

Я ще ні в кого не бачила таких очей: великі й сині-сині. Потім він запитав: «А де ти живеш?»

Я не могла й слова мовити. Ще ніколи зі мною такого не було.

А Віталик (це потім мені дівчата сказали, що його звати Віталик, восени прийшов з армії): «Я все одно довідаюсь!»

І пішов.

Після того я з ним не розмовляла ні разу. Бачила на танцях, але він мене не впізнав. Я тоді з багатьма танцювала, хоч зовсім не хотіла. У нас такі порядки — попробуй не піди, ще по шиї можуть надавати.

І на вулиці його бачила. Він дивився на мене і теж не впізнавав. А може, він ненормальний? Я теж дурна… Нічого з собою не вдію. Так і тягне в місто, може, побачу Віталика. Пройдуся, одначе легше від того не стає.

Інших мені не треба. Або Віталик, або ніхто. Якби хтось сказав раніше, що зі мною таке буде, я б сміялася, а тепер…

3 Даником на одній роботі робимо, колеги, значить. Їздимо в машині разом: він возить хліб, а я розвантажую. Ну, й свята різні теж разом відзначаємо… Мені в Данику не подобається, що він у всяку дірку хоче влізти і вилізти з неї чистенький. Я й сам не святий, наліво ходжу. Але й роблю, як віл. Кожного послухаю.

Даник усюди свої права качає. Перед вищим начальством, правда, тихий, хоч до рани прикладай, а на решту йому плювати. Каже якось: «Моє діло одне — відробити, помитись і гуляй, Вася. Хай той завод хоч крізь землю провалиться, мені аби зарплата йшла». «Тю! — кажу. — Придурок ти, Данику! Їсти що тоді будеш?» Він пойняв, що забагато загнув.