Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков
— Дивіться, щоб не потік, — застеріг. — Така спека... Але не маю бляшанок. Скінчилися. А, зрештою, вам недалеко. В цікаві часи живемо, нє?
— Ще б пак, — погодився Олесь і попрощався.
Батько сидів за столом і писав. Олесь передусім перекинув смалець до слоїка і сховав до заморозника. Тоді запитав:
— Тату, може, хочеш перекусити?
— А що є?
— Хліб зі шкварками і смальцем.
— Добре, намасти мені. І чаю загрій.
— Ти дуже зайнятий?
— Та трохи є, а що?
— Зараз я приготую перекуску, а ти зробиш маленьку перерву.
Курилас поглянув на Олеся з подивом і кивнув.
Олесь намастив кілька скибок хліба смальцем, покраяв цибулю і налив чаю. Коли вони сіли на кухні за столом, Олесь переповів усе, що сьогодні почув від Освальда. Батько чемно слухав, лише час від часу невдоволено похитуючи головою.
— І тут мені спокою не дадуть, — буркнув з незадоволеною міною.
— Але тут ти маєш кращу позицію, бо вони не знають всього того, що знають чекісти. Ти можеш вигадати будь-яку історію.
— Але ж ти кажеш, що вони теж шукають Діву... Себто Арету.
— Шукають. Але не пов’язують її з тобою. Однак треба підготуватися. Ти мусиш таки щось їм розповісти. Зокрема, чому ти так цікавив чекістів. Отже, в тій версії Діва мусить бути. Але не до кінця. Тобто... висловлюй сумнів у тому, що вона існує. І переконуй їх, що все це, ти вважаєш, є красивою легендою... Зрештою, як ти й казав тому чекістові.
Курилас трохи подумав і вдарив себе по коліні:
— Шляк трафить! Ніц не розумію. Вони полюють за Аретою, і вона в небезпеці. А ми не повинні їй ні в чому признаватися?
— Ні. Я ж тобі вже пояснив. Тут річ не в ній, а в підпільниках.
— Наших підпільниках! — професор підняв вказівного пальця догори і похитав головою. — Коли закінчиться це безглуздя?
— Боюся, не так скоро. А зрештою... ми й так не знаємо, куди поділася Арета.
Розділ 71
Ормос, листопад 2019. Бісмарк втрачає час і терпіння, але несподівано починає розуміти грецьку
Після тригодинної прогулянки вулицями Ормоса, після сходження до найближчого мініатюрного селища, посеред якого стояла така ж мініатюрна церква святих Анаргірі і Нектаріоса, Бісмарк повернувся в Ормос на набережну. Повертатися до себе не мало сенсу, як, здавалося, не мало вже й сенсу розшукувати тут старого археолога.
Безлюдна набережна була щедро осяяна сонцем. Вітерець з моря залишав на губах приємний, солонуватий присмак. Поруч гримнули двері, і Олег обернувся. Побачив місцеву жінку, скромно зодягнену. Вона вийшла з каварні,що мала назву, яку прочитати правильно міг би, напевно, тільки грек.
— Лісопоті, — спробував, зупинившись, Олег. — Ні, це розділене «о» більше схоже на «ф»...
Піднявся на дерев’яний настил тераси. Піддашок над нею міг захистити тільки від сонця, пофарбовані в зелений колір тонкі стовпчики, які утримували його, здавалися надто тендітними. Всередині ресторанчика дзвеніла тиша. Ні музики, ні увімкненого телевізора. І жодного клієнта.
Олегові тут відразу сподобалося. Він скинув наплічник, вийняв ноут на стіл. Сів і витягнув під столиком ноги, що гуділи від безперервної ходи. Роззирнувся. Цілком затишно. Барна стійка, як дерев’яний відсік корабля, зі стелі звисають пофарбовані шматки канатів — синій, зелений, червоний. На маленькому столику перед барною стійкою — миска з двома білими емальованими глечиками для води. На стіні — вузька шафка. У ній — по-військовому рівненька шеренга пляшечок узо, ракії та іншого місцевого міцного алкоголю. Всі різні.
— Ні! — рішуче сказав собі Олег. — Сьогодні тільки каву.
І тут, немов за бажанням клієнта, з дверцят, що відчинялися всередину барного «корабельного» відсіку, виглянув чи то офіціант, чи то кухар.
— У нас дуже свіжі кальмари. — Сказав він англійською.
Бісмарк розцвів. Заусміхався так, ніби побачив старого доброго знайомого. Не через кальмарів, звичайно, а тому, що почув англійську.
— Дякую. Поки що не треба, — сказав він. — Спочатку каву.
Блиск в очах грека злегка згас, але він, не прибравши з лиця посмішки, кивнув і підійшов до великої кавоварки.
А Олег увімкнув ноут, вивів на монітор уже обридлу йому фотографію старого Польського на рибалці. Приготувався запитати про нього бармена, коли той принесе каву.
Грек все ще порався з кавоваркою, щось там протирав.
Кілька разів глянувши на нього, Олег набрався терпіння. Знічев’я зробив фотографію заставкою екрана.
Нарешті йому подали каву на квадратний дерев’яний столик. Він ще хотів зловити погляд бармена, як той відвернувся.
— Sorry! — гукнув його Олег.
— Moment! — відповів той на ходу.
За хвилину він повернувся і поставив поруч з кавою чарочку узо. Вміст чарки Бісмарк миттєво визначив за запахом.
— Я не замовляв, — не дуже енергійно запротестував.
— On the house! (За рахунок закладу!) — усміхнувся бармен.
— Ви не бачили тут цю людину? — запитав Бісмарк, вказуючи бармену поглядом на екран ноута.
Бармен нахилився, придивився дуже уважно в монітор. Потім знизав плечима.
— Не наш, — сказав він.
— Я знаю, що він не грек, — продовжив розмову Бісмарк. — Але, може, він заходив?
— Не наш клієнт. — Уточнив бармен. І відразу поміняв тему на попередню. — У нас дуже свіжі кальмари. Найкращі в Ормосі.
Кальмарів Олегові не хотілося, але після отримання безкоштовної чарки узо він відчував себе в боргу перед греком. Уточнивши, яких іще риб тут подають, замовив камбалу на грилі. Бармен схвалив його вибір білозубою усмішкою.
Після ранньої вечері бродити містом не хотілося, й Олег подався додому. Ліг на твердувате ліжко. Думав задрімати на ситий, завдяки «анісовій» камбалі, шлунок, але одразу смак випитого дармового «узо» повернувся на язик: шлунок натякав, що цей обід йому буде легше перетравлювати в іншій, не горизонтальній позиції.
Всівся на ліжку, подивився на вікно і прочинені двері на балкончик. Там під безхмарним синьо-ситцевим небом ще світило сонце, ще тривав день. Його третій грецький день. Просто так добити його сієстою було б злочином. Олег з ноутом у руках вийшов на балкон, улаштувався за столиком.
Сонце світило збоку, не заважаючи насолоджуватися видом моря. На екрані з’явилася нова заставка з сивобородим рибалкою на човні. Бісмарк повернувся думками до Києва. Він раптом подумав про те, що у нього немає фотографій ані Ріни, ані «брата» Колі, ані Адіка. Але ж було б непогано зібрати всю фотогалерею людей, пов’язаних якимось боком з його поїздкою на цей острів. Тоді можна було б, як у детективних фільмах, переводити погляд з однієї фотопики на іншу, малювати схему взаємин між ними і, можливо, приходити до найнесподіванішого висновку в стилі Пуаро або Шерлока Голмса.
— Цікаво, а телефони в Адіка і «брата» Колі ввімкнені? — навідало його дивне запитання.
Набрав Адіка. Той знову був «поза зоною». Набрав Колю і після двох довгих гудків почув його голос.
— Вітання! — Відповів на його «алло». — Як там у вас? Холодно?
— Прохолодно! — сказав Коля.
— Все гаразд?
— Ну, майже. Тільки у Ріни бронхіт. І якісь