Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан
Далі була поліклініка, де ми колись купували спирт, за нею — цілодобовий на розі, в якому раніше наливали всім спраглим, незалежно від стану, віку та віросповідання. Потім праворуч на мить з'являлась пожежна вишка, під якою ми колись улаштували дивовижний мордобій. За нею був райвідділ, куди нас усіх потім і забрали. Далі починались тихі двори, зарослі травою і заліплені павутиною, темні провулки з ретельно поламаним асфальтом, потім траса тяглась за місто, і виходячи нею, я ніби вкотре назавжди залишав ці вулички та будинки, покидав це місто, лишаючи в ньому друзів, родичів та коханих. Дивовижне поєднання втрати й тривоги охоплювало на мить, але швидко відступало, й солодке відчуття ритму вказувало на те, що траса лише починається, і їхати нею можна безкінечно довго в будь-якому напрямку. За останніми будинками починались порожні поля, далі темряву перетинала дамба. За дамбою гостро зблискувала в світлі місяця поверхня ріки.
За рікою темніли пагорби, а вже на пагорбах лежало нічне повітря, ніби сукно, з якого мали шити чохли для меблів.
За той час, що мене не було, тут нічого не змінилося. Скло, залізо й випалена трава на узбіччі. Вогні будинків далеко за дамбою. Тиша, що стояла довкола. Голоси й шепоти, що розчинялись у ній. Сторожкі тварини. Заснулі риби.
Високе небо. Чорна земля.
Р.S.
Привіт, Германе.
Вибач, що так довго не писала. По-перше, й новин маю не надто багато, по-друге, сумнівалась, чи тобі справді будуть цікаві мої новини. Але ось пишу, аби розповісти тобі одну давню історію. Не пам'ятаю чому, але не розповіла її ще тоді. Історія ця про Пахмутову, і оскільки ти був знайомий із небіжчицею, сподіваюсь, для тебе цей випадок буде цікавий та пізнавальний. Пахмутову на вежу приніс мій старий, коли мені було три роки. Далі ми виростали разом. Я до пса швидко звикла. Життя у нас на вежі доволі одноманітне, особливих розваг немає, тож я проводила з Пахмутовою весь вільний час. Ми разом спали, разом їли, разом гуляли. Влітку, повертаючись до міста, ми завжди зупинялись на ріці й довго плавали, запливаючи під міст і слухаючи, як над нами гуркочуть тяжкі вантажівки.
Того дня було якось надзвичайно тихо й сонячно. Літо добігало своєї середини, дні були теплі й безкінечні. Ми прийшли на ріку вже пополудні. Перед тим Пахмутова півдня ганяла пагорбами довкола вежі, змучилась і тепер неохоче тяглась за мною до міста, важко дихаючи.
Я зайшла у воду перша. Трималась ближче до берега, не маючи особливої охоти гребти проти течії. Пахмутова, натомість, кинулася вперед, запливаючи щоразу далі й тішачись свіжій холодній воді. Течія зносила її вниз, проте я не надто хвилювалась, оскільки сам знаєш, що наші пси плавають набагато краще за нас. Але тут було інакше — вода відносила Пахмутову все далі, до мосту, і там закрутила нею, мов гілкою. Загалом ріка в тому місці спокійна й тиха, проте під мостом, там, де поглиблювали русло, трапляються водоверті. В одну з них Пахмутова й потрапила. Я злякалась і відразу кинулась до неї. І чим ближче підпливала, тим чіткіше розуміла, що навряд чи мені стане сил витягти пса на берег. Течія підхопила мене й понесла на глибоке, туди, де ще видно було Пахмутову.
Я швидко дісталась до неї й перелякано учепилась їй за шию. Вона сприйняла це, мабуть, як гру, і теж кинулась на мене, обхоплюючи своїми лапами. Я почала захлинатись.
Ще якийсь час намагалась кричати, відігнати пса від себе, била руками по воді. Проте це нічого не давало, я зовсім вибилась із сил і почала втрачати свідомість від страху та образи. Як це так, думала я, я ж хотіла всього-навсього врятувати свою вівчарку. А ось виходить, що і її не врятувала, і сама зараз потону.
І вже коли справді пішла на дно, й вода зімкнулась наді мною синьо-зеленим світлом, Пахмутова зрозуміла, що я з нею не бавлюсь, і пірнула за мною слідом. Добре, що мені стало розуму ухопитись за неї і вже не відпускати.
Нас віднесло течією далеко вниз. Трапивши на мілке, ми вивалились на берег і довго-довго віддихувались, хапаючи дрижаки. Пахмутова, утім, швидко заспокоїлась і побігла винюхувати щось уздовж берега. А я сиділа на мокрому піску й думала: як дивно все виходить — спочатку я намагалась урятувати її, потім вона урятувала мене, і тепер нас із нею поєднує щось важливе й серйозне, щось таке, про що ми ніколи нікому не будемо розповідати: я — тому що просто побоюсь, а Пахмутова — тому що вона, Германе, вівчарка.
Я думаю, що так воно все приблизно й відбувається.
Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають.
Поміж тим, осінь стає все відчутнішою, сонце вже не встигає прогрівати дерева та водойми, вечорами стає посправжньому холодно. Я майже не виходжу з дому, сиджу на кухні й спостерігаю, як швидко й непомітно щовечора сутеніє. Лишається чекати, коли все знову стане на свої місця, коли нагріється повітря й вода у ріці знову наповниться світлом, а прибережні пагорби будуть сліпити очі, відбиваючи ранкове проміння.
Ну, з тим тебе і цілую.
Р.Р.S.
— Я вам що розповісти хотів, — сказав він, уважно їх усіх розглядаючи. — Ось ви займаєтесь тут сільським господарством. У зв'язку з цим мені згадалась історія про пророка Даниїла. Ви взагалі хрещені?
— Ну, хрещені, — невпевненими голосами відповіли вони.
— Це добре, — зрадів пресвітер. — Тоді ви мене зрозумієте. Річ у тім, що ми часто не знаємо міри своїх можливостей, боїмося заступити за межі, котрі самі для себе окреслюємо. А міру можливостей наших визначає суто Господь, тож легковажачи своїми знаннями і своїми вміннями, ми легковажимо дарами Господніми. Я зрозуміло висловлююсь? — запитав
