Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан

— Да що я зроблю? — обурювався Колюня, не вилазячи з кабіни.

— Роби що-небудь! — закричав йому Ніколаіч. — Відремонтуй його!

— Чим? Хуєм? — розв'язно запитав Колюня.

Наші засміялись. Паша аж завалився на Бормана, Ернст, той узагалі перехилився навпіл, мов від удару в живіт, Аркадій із Прохором теж радісно сприйняли продовження забави, весело заіржавши.

Навіть Травмований не стримався й коротко засміявся.

— Ладно, — крикнув він трактористам. — Давай подивлюсь, що там у вас.

— Не треба! — раптом різко повернувся до нього Ніколаіч, застережливо викинувши вперед руку. — Не підходь!

— Ти що — йобнувся? — Шура здивовано пригальмував, але знову рушив уперед.

— Я сказав — не підходь! — повторив Ніколаіч пересушеним голосом.

— Да я просто подивлюсь, що там у них, — далі не зважав на нього Шура, повільно підходячи до МТЗ.

— Я сказав — не підходь! — істерично закричав Ніколаіч і пітними руками витягнув із кишені Макарова з незрозумілими насічками на руків'ї.

Ми всі завмерли. Пістолет виглядав у його руках якось іграшково. Думаю, дехто з наших і не зрозумів спочатку, що це справжній Макаров. Борман навіть зневажливо пхикнув, проте, перезирнувшись із Пашею, швидко все зрозумів. Час від часу зривався вітер, приносячи з собою гіркі осінні запахи.

— Ей, ти що? — тихо, проте переконливо промовив Травмований. — Прибери пушку. Я ж допомогти хочу.

— Не підходь, — повторив Ніколаіч, невміло спрямовуючи пістолет у бік Шури.

— Ти що? — загрозливо повторив Травмований.

— Ей, ти, мудило! — раптом закричав Паша. — Прибери пушку, тобі сказали.

Думаю, він зреагував на мудила. Надто сильно стискали цю пружину десь у нього всередині, надто довго він стримувався, тож врешті механізм спрацював, пружина різко вилетіла, зриваючи запобіжники, і щойно Травмований зробив ще один, ледь помітний крок, як пролунав постріл. Шура схопився за бік. Хтось із наших відразу ж кинувся до Ніколаіча, вибиваючи йому з рук Макарова і валячи його лисиною на теплий асфальт. Інші кинулись піднімати Шуру. Він важко осідав у їхніх руках. Його теж поклали на асфальт поруч із Ніколаічем. І Паша розстебнув йому вітрівку, добираючись до рани, і хтось побіг за аптечкою, а хтось кинувся викликати швидку, і трактористи пострибали вниз і нависли над усіма, теж намагаючись чимось допомогти, і Ернст нервово щось кричав мені, щось пояснював, показуючи кудись у місто, і я навіть автоматично щось йому відповідав, погоджуючись із ним, хоча насправді стояв, дивився на темну кров, що витікала з-під Травмованого, і повторював про себе одне й те ж: невже він помер? Невже він справді помер?

*

Колись, багато років тому, що це було? Це був, знову ж таки, серпень. Пізній серпень із гарячими вечорами, що повільно остигали, як фури на стоянках. Це був чи не останній для нас навчальний рік, у нас уже з'явились погані знайомства та шкідливі звички, ми вже були цілком дорослі, але так само проводили довгі вечори на ріці, зовсім по-дитячому. Тоді особливих розваг у місті й не було, зрештою, як і тепер. Не пам'ятаю вже, чому ми попхались тоді до мосту. Зазвичай ми валялись на пляжах, де ріка була повільною та мілкою. Але того серпневого вечора все було особливим — і вода була особливо темною та глибокою, і ми були по-особливому безтурботні, і сонце відкочувалось від нас особливо швидко. Ми поспішали до мосту, доки ще зовсім не стемніло. Міст був дерев'яний і хисткий, ми вибирались на його поручні й стрімко пірнали в темно-жовту від піску воду. І так до безкінечності.

І вже коли темінь під мостом стала бузковою і густою, мов чорнило, ми почали збиратись, натягуючи одяг на мокрі тіла. А коли всі зібрались, обтрушуючись та взуваючи на ходу кросівки, Гія, який учився з нами лише рік, сказав, мовляв, почекайте, ще один раз, і підемо. Ніхто не заперечив, Гія стягнув футболку, котру вже встиг перед цим одягнути на мокрі плечі, заскочив на поручні й стрибнув униз — у жовто-бузкову порожнечу.

Спочатку ми кликали, гадаючи, що він просто десь сховався. Потім, злякавшись, пострибали за ним, пірнаючи в темряві й намагаючись бодай щось розгледіти під важкою водою. Проте щось розгледіти було неможливо, і доки хтось із нас побіг у місто за допомогою, ми стояли вздовж берега, тримаючи в руках ліхтарики, що били по ріці яскравими спалахами. Ріка перетікала повз нас, хвилі зникали в темряві. І десь там, під водою, зависав тепер Гія, і тіло його поверталось за течією, наче водорості.

І не бажаючи вірити в найгірше, вперто відмовляючись вірити в те, що сталося, ми тихо, про себе, повторювали, вдивляючись у відблиски на воді: невже він помер? Невже він справді помер?

10

— Ти давно його знав, Гєра?

Трава густо росла лікарняним садом, ховаючи в собі яблука, недопалки та зужиті шприци. Іноді в ній завмирали обережні й недовірливі коти, дивлячись проти сонця своїми зеленими очима. Іноді прочинялось вікно палати, і якийнебудь доходяга хапливо курив, чекаючи обходу, а дочекавшись, вибивав недопалок пальцем, і той летів у жовту траву, мов штучний супутник землі. Де-не-де росли старі, оббиті вітром яблуні. В глибині, коло цегляної лікарняної стіни, стояла принесена з вулиці лава. На ній вечорами збирались хворі, курили, пили кріплені вина й розповідали цікаві випадки зі свого життя. Тепер тут сиділи ми з пресвітером. Він щойно ходив до лікаря, розпитував про Травмованого, хоча розпитувати вже не було чого. Тепер, повернувшись, переповів мені все в загальних рисах і чекав, що я скажу. Сказати мені не було чого. Травмований помер так несподівано, що я все ще продовжував говорити про нього в теперішньому часі. Пресвітер не поправляв.

А потім запитав:

— Гєра, ти його давно знав?

— Ну, як давно, — почав пригадувати я. — З дитинства.

Він старший за мене, з ним мій брат більше товаришував.

Вони грали в одній команді. А потім я з ними теж грав.

— Він добре грав?

— Краще за всіх. Розумієш, Петя, — сказав я пресвітеру, — це я не тому говорю, що він помер. Він справді добре грав.

— А ти?

— А я не дуже, — чесно признався я. — Мені чогось не вистачало. Можливо, швидкості. Можливо, злості. Але кубок ми з ним виграли.

— Коли це було?

— В 92-му. Перед тим вони вже його вигравали, без мене. Так що для них це було не вперше. А ось я страшенно перся. Уявляєш — виграти кубок?

— А я, — відповів на це пресвітер, — у 92-му на дурці сидів.

— Як це — на дурці?

— Ну, як