Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан
— І як, вилікували?
— Ні, не вилікували. Я сам вилікувався. Але потрібно було добре постаратись. Навіть до секти якоїсь потрапив, прикинь.
— Ну, і як ти вилікувався? Через молитви?
— Які молитви? — засміявся священик. — Хімія, Гєра, хімія. В цьому житті одні наркотики завжди витісняються іншими. Одним словом, я сам не розумію, як зіскочив.
Але зіскочив.
— Ну, а все-таки — що з молитвами?
— Та нічого, молитви тут ні до чого. Загалом, справа не в церкві.
— А в чому?
— В тому, що в мене є вони, а у них є я. Ми всі разом, розумієш? Я тобі зараз розповім. — Він дістав із кишені піджака телефон Травмованого, який тримав тепер у себе.
Відімкнув його й відклав убік, мовби збираючись розповісти щось направду важливе. — Знаєш, що ламає більшість наркоманів? Те, що кожен із них сам по собі. Ну, ти, мабуть, і сам це знаєш. Звідси всі ці способи колективної терапії, які іноді дають результат. Але що стосується мене, то я завжди ставився до колективної терапії скептично.
Знаєш чому? Тому що я доросла людина, я звик відповідати за свої слова та вчинки. І коли я вирішив зіскочити, я перш за все подумав: значить, так — жодної колективної терапії, жодних анонімних алкоголіків. Вся ця отрута тече саме моїми венами й перекачується через моє серце, і ніхто не дасть мені покористуватись своїм, правильно? Тому я відразу відмовився від усіх цих хорових співів. Я просто переконав сам себе, що здатен упоратись із власним життям, що нечесно перекладати на когось відповідальність за свої помилки. Такі, знаєш, романтичні соплі, котрі лише ускладнювали проблему. Але, Гєра, я тепер напевне знаю, що потрібно було пройти крізь ці газові камери, щоби реально оцінити власні сили й власні можливості.
А можливості у нас, Гєра, мінімальні. Інша річ, що навіть ними ми зазвичай не користуємось. Але тим не менше.
В якийсь момент я таки зіскочив. І ось тоді зрозумів, що насправді нічого не змінилось, що життя — це виснажлива, Гєра, щоденна боротьба зі своїми залежностями. І що це лише питання часу, коли саме я знову зірвусь, розумієш?
Адже головне — не зіскочити, головне — утриматись потім.
І ось тут уже без колективної терапії в ім'я Господа — ніяк.
Знаєш, це справді велика удача, що я сюди потрапив. Для мене удача, розумієш? Вони всі ставляться до цього простіше, а ось я знаю, що без них я би не вискочив.
— Ага, значить, усе-таки цілюща сила Біблії?
— Та ні, ти не зрозумів. Я хочу сказати, що є речі, важливіші за віру. Це вдячність і відповідальність. Я до церкви, насправді, випадково потрапив. Просто мені взагалі не було куди йти. Не до сестри ж повертатись, щоби вона мене знову на дурку здала. Вибору в мене особливого не було. Але з церквою в мене теж не відразу склалось.
Просто церква не церква, але ніхто, крім тебе самого, не вирішить за тебе твої проблеми. Одним словом, я відчував, що надовго там не залишусь, що рано чи пізно святі отці мене звідти попруть із моїми звичками. Та й вони це знали, просто не говорили вголос. І ось тоді мене прислали сюди.
Місцевий священик емігрував кудись до Канади, і потрібен був хтось, хто погодився б тут залишитись. Я погодився.
Посилали мене з упевненістю, що я швидко звідси втечу, сам. А зникну я, зникнуть і мої проблеми. Знаєш, я коли приїхав, ми вперше зустрілись у Тамари на квартирі.
— З ким? — не зрозумів я.
— Ну, з громадою. Їх тоді зовсім небагато було. І ти розумієш, яка річ — вони сидять і дивляться на мене.
І я розумію, що навіть нічого сказати їм не можу — так мені хуйово. І вони це все бачать і розуміють. І зовсім не просять, щоби я щось говорив. Вони все розуміли, Гєра, вони все бачили, розуміли, але нічого від мене не вимагали. Вся ця колективна терапія — це все гівно, там кожен намагається вирватись, врятувати власну шкуру, і всім глибоко насрати, що буде з рештою, хто виживе до наступного заняття, а хто двине коні. Тому що коли ти рятуєш свою шкуру — тобі байдуже до всіх інших. І жодна терапія тут не спрацьовує.
Все це нечесно й підло, і почуваєшся ти при цьому останнім мудаком, який намагається за будь-яку ціну врятуватись.
Ось, а тут було зовсім інакше — я бачив, що їм від мене, за великим рахунком, нічого не потрібно, що вони спокійно обійдуться й без мене. Ну та раз уже я тут, раз мене закинуло саме до них, то вони мене вже не здадуть, щоби я й не сумнівався. Не здадуть, хоча я для них випадковий і малознайомий хуй із бугра. Я відразу зрозумів, що коли і тут не втримаюсь, ну, то справи мої будуть зовсім погані.
І жодні молитви мені тоді не допоможуть.
— А вони знали про тебе?
— Паша знав. Я йому сам розповів. Першого ж вечора.
Просто я їх усіх побачив і зрозумів, що не треба нічого приховувати, собі ж гірше буде. А Паша був у них за старшого. Як і тепер. Ось я йому все й розповів. Сказав, що хочу, аби все було по-чесному, і якщо їх не влаштовує батюшка-торчок — я, звісно ж, звільнюсь. Знаєш, що мені відповів Паша? Він відповів, що якби всі місцеві торчки почали звільнятись, у місті різко б підскочила кількість безробітних. Одним словом, попросив, щоби я не парився і займався своїми справами. Себто співав із ними псалми та хрестив їхніх дітей. І я залишився.
— Ясно.
— Але це ще не все, — продовжив пресвітер. — Це, Гєра, ще не все. Я таки зірвався. Пропрацював півроку, і все по новій. Навіть гроші церковні привласнив, там небагато, щоправда, було, але все ж. Мене витягнув Паша.
Він відразу зрозумів, що зі мною діється, не дав відірватись по повній. Зачинив у себе вдома і тримав, доки я не прийшов до тями. Лікував народною медициною. Усім говорив, що в мене грип. І ось тоді я сказав собі: чувак, тобі насправді насрати на власне здоров'я, це зрозуміло.
І кар'єрою ти не надто переймаєшся, це теж зрозуміло.
І на заповіді Христові ти, в обхід усіх службових рекомендацій, за великим рахунком клав. Але, чувак,