Ми проти вас - Фредрік Бакман
— ТИ, БЛЯХА, ШИЗОНУТА???!!! — рявкає до тренерки Теему, але вона не налякана, а аж світиться усмішкою.
— Ти можеш пообіцяти, що він буде приходити на кожне тренування вчасно і зіграє в кожному матчі?
Відар продовжує дико борсатися в залізних руках друзів. Теему злісно дивиться на Цаккель:
— Ти могла його вбити! Він… ТИ могла померти! Він міг убити ТЕБЕ!
Цаккель піднесено киває.
— Так! Бо Відару насрати, що я жінка, він однаково збирався побити мене до смерті, правда? Для нього я просто хокейний тренер! Ти обіцяєш, що він буде вчасно приходити на кожне тренування?
Теему, примружившись, розглядає Цаккель. Ця баба точно якась ненормальна.
— Тобто, ти береш його в команду?
Цаккель пирхає.
— Чи беру я його? Та я сформую команду НАВКОЛО нього! Я зроблю з нього профі!
Теему важко сковтує слину й відповідає, стиснувши зуби:
— Окей. Обіцяю, що він буде вчасно приходити на кожне тренування.
Цаккель киває і залишає лід. Вона закінчила. Інші гравці, присутні на відкритому тренуванні, отримають коротке повідомлення: вони недостатньо добре грають, щоб бути в команді Цаккель. Вона була чесна, справедлива і безжальна. Як і спорт.
На арені нарешті заспокоюється Відар. Він лежить навзнак на льоду, виснажений і спітнілий. Теему сідає біля нього. Відар скептично повертається і бурмоче:
— От чорт, братику, ти плачеш?
— Я не плачу, бляха… — шипить Теему й відвертає голову.
— А виглядає так, ніби ти…
— ТА ПІШОВ ТИ! — вигукує Теему і сильно б’є Відара по руці.
Молодший брат, скиглячи, зіщулюється на льоду, а старший одразу встає і виходить з льодової арени.
* * *
Елісабет Цаккель обома ногами застрибує до кабінету Петера Адерссона.
— Ви бачили тренування? — вигукує вона.
— Так, — каже Петер.
— Дозволите йому грати? — хоче знати Цаккель.
— А ви зможете контролювати його? — запитує Петер.
— Ні! У цьому й фішка! — радісно рявкає Цаккель.
У неї щасливий вигляд. Через це в Петера починає боліти голова.
* * *
На стоянці стоїть старий «сааб». Теему виходить з льодової арени, закурює сигарету, йде до автомобіля, сідає на сидіння поруч із водійським і зачиняє двері. Упевнившись, що його ніхто не бачить, Теему схиляє голову на приладову панель і заплющує очі.
Він не плаче.
Та пішли ви.
* * *
Наступного ранку в автобусі Ана знову сідає біля Відара. Він грає у «Майнкрафт» — концентрується, щоб не нервуватись, коли набирається сміливості сказати Ані:
— Я буду грати в основній команді «Бйорнстада». Хочеш прийти подивитися?
В голосі Ани чути підозріливість.
— Я не знала, що ти хокеїст. Думала, ти бандит, як усі інші з «Групи».
Ана згадує про «Групу» без страху, а в цьому місті це незвично. У відповідь Відар присоромлено, майже зранено, запитує:
— Ти не любиш бандитів?
Ана пирхає.
— Я не люблю хокеїстів.
Відар сміється. Бляха, вона вміє його розсмішити. Але ще до того як автобус зупиняється біля школи, він серйозно повідомляє:
— «Група» — не бандити.
— А хто ж тоді?
— Брати. Кожен — мій брат. Вони стоять за мене, а я стою за них!
Ана його не засуджує за це. Бо кому ж не хочеться мати братів?
* * *
Майю до школи тепер підвозить мама. Міра не розпитує, чому Ана більше не їздить із ними, вона радіє, що Майя не соромлячись дозволяє підвозити її аж до самої школи. Ще якихось пів року тому донька завжди вимагала, щоб її висаджували за кількасот метрів, і останню частину дороги йшла сама. Але тепер Міра може довезти її аж до автобусної зупинки, після чого донька нахиляється через сидіння, цілує маму в щоку і каже:
— Дякую! Побачимось!
Це занадто буденні слова, щоб вибити з рівноваги дорослу жінку, але вони важливі, як цілий світ, якщо ця жінка чиясь мама. Міра їде далі з головою у хмарах.
А Майя, навпаки, самотньо йде до школи. Сама дістає свої підручники, сама сидить на уроках, сама обідає. Це її вибір, бо якщо вона не може довіряти своїй найкращій подрузі, то кому тоді можна довіряти?
Ана заходить до тієї самої школи, відстаючи від Майї на кілька кроків. Відчуваєш таку незвичну холоднечу, коли мусиш щодня бачити свою найкращу подругу і знати, що вона тобі більше не подруга. Вони часто прощалися таємним рукостисканням, яке придумали ще дітьми: кулак угору — кулак униз — долоня — долоня — метелик — палець гачком — пістолети — руки-джаз — мініракета — вибух — дупа до дупи — ми суперкруті! Усі назви придумала Ана. Наприкінці, після того як вони стукалися дупами, Ана завжди піднімала руки в повітря і кричала: «Ана суперкрута!».
А тепер Майя заходить до школи, навіть не помічаючи, що позаду йде подруга. Ана ненавидить себе і, можливо, не так за те, що вона заподіяла Беньї, а радше через свою вину перед Майєю. Тож це її останній вияв любові — стати невидимою.
Майя зникає в коридорі. Ана стоїть на місці, розбита. Але Відар простягає до неї руку.
— Ти окей?
Ана переводить на нього погляд, Відара неможливо обманювати, тому вона чесно зізнається:
— Ні.
Відар нестямно запускає пальці у своє волосся і бурмоче:
— Хочеш звалити звідси?
Ана сумно всміхається:
— Куди?
Відар знизує плечима.
— Не знаю.
Ана роззирається в коридорі. Вона ненавидить цю школу. Ненавидить себе. Тому каже:
— Хочеш прогулятися?
— Прогулятися? — повторює Відар, ніби це слово з іноземної мови.
— А що, психопати не гуляють? — дивується Ана.
Він сміється. Вони втікають зі школи й годинами пліч-о-пліч гуляють лісом, там Ана і закохується у Відара. У його такі незграбні, поривчасті, нервові рухи. А Відар закохується в Ану, бо вона непереможна й ламка водночас, ніби зроблена з яєчної шкаралупки і заліза. Він робить спробу поцілувати її, тому що не може себе стримувати, і вона відповідає на поцілунок.
Якби вони прожили разом усе життя, то стали б унікальною парою.
* * *
Після пресконференції в місцевій газеті з’являється заголовок: «Нові робочі місця — але половина з них призначена жителям Геда!».
У цій статті наводять заяви різних політиків. Більшість із них
