Спокута - Ієн Макьюен

Потім він зарився головою в подушку і почав плакати. Можливо, від болю, можливо, від вимовленого слова «додому». Вона вийшла, щоб принести йому бренді, і забігла в мийку, де її вивернуло.

Ще довго вона знімала старі бинти, промивала й перев’язувала легкі поранення. А потім їй наказали зробити те, чого вона так боялася.

— Я хочу, щоб ви перев’язали рядовому Летімеру обличчя.

Раніше вона вже намагалася годувати його з ложечки, вливаючи бульйон у те, що лишилося від рота, прагнучи заощадити йому приниження, коли все виливалося назад. Він відштовхнув її руку. Ковтання було вкрай болючим. Половина його обличчя була відстрілена. А ще більше, ніж знімати пов’язку, вона боялася виразу докору в тих великих карих очах. Що ви зі мною зробили? Спілкуватися він міг лише тихеньким «а-а-а» десь із глибин горла, слабким розгубленим стогоном.

— Незабаром ми підлікуємо вас, — весь час повторювала вона, не в змозі вигадати нічого іншого.

От і зараз, наближаючись до його ліжка з перев’язочними матеріалами, вона весело сказала:

— Привіт, рядовий Летімер. Це знову я.

Він подивився на неї, не впізнаючи. Відшпилюючи бандаж, закріплений на тімені, вона говорила:

— Усе буде добре. Ось побачите, ви вийдете звідси за кілька тижнів. На жаль, ми не можемо сказати цього більшості з тих, що тут лежать.

Це була єдина втіха. Завжди є хтось, кому ще гірше. Півгодини тому зробили декілька ампутацій капітанові зі Східносуррейського полку — того, в який пішли хлопці з села. А були ж іще й ті, які вмирали.

За допомогою хірургічних щипчиків вона обережно почала знімати шар за шаром просяклий кров'ю, задубілий бинт зі страшної діри на його обличчі. Коли був знятий останній шар, схожість із манекеном у розрізі, який вони використовували на заняттях з анатомії, зникла майже зовсім. Тут усе було розпанахане, криваво-червоне, сире. Крізь щоку, якої не було, вона бачила верхні й нижні кутні зуби й лискучий, жахливо довгий язик. Ще вище, куди вона ледь наважувалася глянути, були відкриті м’язи навколо очної ямки. Такі потаємні, зовсім не призначені, щоб на них дивитися. Рядовий Летімер став чудовиськом і, мабуть, здогадувався про це. Чи любила його раніше якась дівчина? Чи зможе любити його тепер?

— Незабаром ми підлікуємо вас, — збрехала вона знову.

Вона почала обгортати його обличчя чистим бинтом, змоченим у формаліні. Коли вона вже зашпилювала бинт, він видав отой свій сумний звук.

— Принести грілку?

Він похитав головою і знову видав той же звук.

— Вам незручно?

— Ні.

— Води?

Він кивнув. Від губ залишався лише малесенький куточок. Вона вставила туди носик маленького чайничка й злегка перехилила його. З кожним ковтком він морщився, що в свою чергу спричиняло страшні болі навкруг відсутніх м’язів обличчя. Він вже не міг цього терпіти, але коли вона забрала чайничок, він потягнувся за ним рукою. Він хотів ще. Краще біль, ніж спрага. І так воно тяглося багато хвилин — він не витримував болю, але йому потрібна була вода.

Вона б посиділа з ним, але весь час була якась робота, чи то сестра потребувала допомоги, чи кликав з ліжка хтось із солдатів. У неї якраз була маленька перерва, коли поранений, який виходив з наркозу, обблював їй коліна, і треба було шукати чистий халат. Вона була здивована, коли з вікна в коридорі побачила, що надворі вже темно. П’ять годин минуло від часу, коли вони повернулися з парку. Вона зав’язувала халат біля комірки з білизною, коли надійшла сестра Драммонд. Важко було сказати, що саме змінилося — та ж сама дистанційованість, безапеляційні розпорядження. Можливо, якесь взаєморозуміння перед лицем нещасть проглядало за цією самодисципліною.

— Сестро, підіть допоможіть надягти пакети Беньяна на руки й ноги капрала Макінтайра. Решту тіла протрете таніном. Якщо виникатимуть труднощі, звертайтеся одразу до мене.

Вона відвернулася, щоб дати розпорядження іншій санітарці. Брайоні бачила, як капрала принесли в палату. Він був одним із тих солдатів, яких залила палаюча нафта на потопаючому поромі біля Дюнкерка. З води його витягнув есмінець. Густа нафта пристала до шкіри й спалила живу тканину. На ліжко поклали обгорілі людські залишки. Вона вважала, що він нізащо не виживе. Важко було навіть знайти вену, щоб уколоти морфій. Протягом останніх двох годин вона вже допомагала двом іншим санітаркам підняти його, щоб підкласти судно, і він кричав від першого ж дотику їхніх рук.

Пакети Беньяна — то були великі целофанові контейнери. Вражені руки й ноги плавали всередині, підтримувані фізіологічним розчином, який повинен був мати чітко визначену температуру. Відхилення навіть на один градус було неприпустимим. Коли Брайоні підійшла, одна з практиканток вже готувала свіжий розчин на примусі, який стояв на каталці. Пакети треба було часто міняти. Капрал Макінтайр лежав на спині під пологом, бо навіть найменший доторк простирадла до шкіри був нестерпним. Він весь час жалібно просив води. Хворі з опіками завжди були дуже збезводнені. Губи в нього надто постраждали, надто розпухли, язик був надто обпечений, щоб поїти його через рот. Фізіологічний розчин у крапельниці весь витік. Голка не трималася в пошкодженій вені. Старша санітарка, якої вона раніше ніколи не бачила, закріпляла на стояку новий флакон. Брайоні приготувала в мисці розчин таніну й взяла жмут вати. Вона вирішила, що почне з капралових ніг, аби не заважати санітарці, яка саме обмацувала його почорнілу руку, шукаючи вену.

Санітарка, однак, запитала:

— Хто вас прислав сюди?

— Сестра Драммонд.

Санітарка говорила уривчасто, не відводячи очей від хворого.

— Йому дуже погано. Я не хочу, щоб із ним щось робили, поки я не введу гідрат. Знайдіть собі якусь іншу роботу.

Брайоні так і зробила. Вона не знала, скільки минуло часу — можливо, десь аж під ранок її послали за свіжими рушниками. Біля дверей до кімнати чергових вона побачила ту санітарку, яка тихенько плакала. Капрал Макінтайр помер. На його ліжку вже лежав хтось інший.

Стажистки й студентки другого року працювали вже дванадцять годин без відпочинку. Інші курсистки й старші санітарки теж продовжували працювати, і ніхто вже не пам’ятав, скільки часу вони провели в палатах. Пізніше Брайоні відчула, що все попереднє навчання було лише корисною підготовкою, особливо в плані слухняності, але всьому, що вона зрозуміла про догляд за хворими, вона навчилася тієї ночі. Раніше вона ніколи не бачила, щоб чоловіки плакали. Спершу це її вражало, проте не минуло й години, як вона вже звикла. З іншого боку, стоїцизм деяких солдатів дивував і навіть обурював її. Вояки, які поверталися в палати після ампутацій, немовби відчували