Українська література » Сучасна проза » Спокута - Ієн Макьюен

Спокута - Ієн Макьюен

Читаємо онлайн Спокута - Ієн Макьюен
вона побачила лише знайому постать, що вже віддалялася. Коли Брайоні почала промивати шви, капрал уже спав. Він здригався й шарпався, але так до кінця й не прокинувся. Його анестезією стало повне виснаження. Коли вона нарешті випросталася, забрала миску й зібрала брудні ватні тампони, підійшов лікар і відпустив її.

Вона помила руки й дістала нове завдання. Тепер, коли вона домоглася нехай невеличкого, але успіху, все для неї стало іншим. Її приставили розносити воду солдатам, які перебували в забутті від виснаження. Важливо було не допустити зневоднення організму. Нумо, рядовий Картер. Попийте, й можете спати далі. Давайте сядемо… Вона тримала маленький білий емальований чайник і поїла їх водою з носика, тулячи їхні брудні голови до свого халата, наче величезних дітей. Знову помила руки й розпочала обхід із судном. І не мала абсолютно нічого проти. Їй сказали зайнятися солдатом із пораненнями живота, якому ще й відірвало частину носа. Через діру в закривавленому хрящі вона бачила його ротову порожнину й корінь розірваного язика. Їй треба було промити йому обличчя. І знову нафта й пісок, який впресувало в шкіру. Вона здогадалася, що він не спав, хоча очі в нього були заплющені. Морфій заспокоїв його, і він легенько розкачувався з боку на бік, наче в такт музиці, що звучала в його голові. Коли з-під чорної маски почали з’являтися риси обличчя, вона подумала про ті книжки з лискучими порожніми сторінками, які вона мала в дитинстві і які треба було затушовувати тупим олівцем, щоб з’явився малюнок. А ще вона думала, як одним із цих солдатів міг би бути Робі, як би вона перев'язувала його рани, не знаючи, хто це, а потім обережно протерла б йому ватою обличчя, аж поки б не з’явилися знайомі риси, і як би він вдячно повернувся до неї, зрозумів би, хто це перед ним, узяв би її за руку й, мовчки потиснувши, пробачив би їй. А тоді б дозволив, щоб вона влаштувала його, і запав би в сон.

Обов’язків у неї ставало все більше. З пінцетом і лотком її послали в сусідню палату до ліжка авіатора зі шрапнеллю в нозі. Він сторожко стежив, як вона розкладала свої інструменти.

— Якщо їх треба витягати, хай мене краще прооперують.

Руки в неї тремтіли. Проте її саму здивувало, як легко їй дався бадьорий, упевнений голос сестри, яка не любить дурних розмов. Вона відгородила його ліжко ширмою.

— Ану, без дурниць. Ми їх миттю витягнемо. Як це сталося?

Поки він розповідав їй, що займався будівництвом злітних смуг серед полів північної Франції, його очі весь час поверталися до сталевих пінцетів, які вона витягла зі стерилізатора. Мокрі, вони лежали в лотку з синіми краями.

— Ми робили свою роботу, тут з’являються «джеррі» й скидають бомби. Ми відкочуємося назад, починаємо все спочатку на іншому полі, знову прилітають «джеррі», і ми знову тікаємо. Аж поки нас не скинули в море.

Вона усміхнулася й відгорнула ковдру.

— Давайте глянемо, добре?

Нафту й сажу вже змили з ніг, оголивши ту ділянку на стегні, де шматки шрапнелі вгрузли в м’ясо. Він нахилився вперед, уважно за нею стежачи.

— Ляжте, — сказала вона, — щоб мені було видно, що там таке.

— Вони зовсім не турбують мене і не заважають.

— Лягайте, лягайте.

Кілька уламків були розкидані на площі в тридцять квадратних сантиметрів. Навколо кожного розриву шкіри утворився набряк і незначне запалення.

— Вони не заважають мені, сестричко. Я б з радістю залишив їх там, де вони є. — Він непереконливо засміявся. — Буде що показати онукам.

— Вони занесуть інфекцію, — сказала вона. — І можуть увійти всередину.

— Увійти всередину?

— У ваше тіло. І в кровоносні судини, і їх донесе до серця. Або до мозку.

Він, схоже, повірив їй. Ліг і зітхнув, дивлячись у далеку стелю.

— От зараза. Тобто, вибачте, сестричко. Я не думаю, що витерплю це сьогодні.

— Давайте разом порахуємо їх, добре?

Так вони й зробили, вголос. Вісім. Вона легенько штовхнула його в груди.

— Їх треба витягти. А зараз лягайте. Я зроблю це так швидко, як тільки зможу. Якщо це допоможе, то схопіться за спинку ліжка за головою.

Коли вона взяла пінцет, нога вся напружилася й затремтіла.

— Не стримуйте дихання. Постарайтеся розслабитись.

Він уїдливо пирхнув.

— Ага, вже!

Вона притримувала праву руку лівою. Їй би було простіше, якби вона сіла на краєчку його ліжка, але це було непрофесійно і суворо заборонялося. Коли вона поклала ліву руку на неушкоджену частину його ноги, він здригнувся. Вона вибрала найменший, як їй здалося, уламок із самого краєчка. Частина, що виступала назовні, була майже трикутною. Вона затиснула його, секунду перечекала, потім рішуче, але не шарпаючи, витягла його весь.

— Бля-а!

Слово, яке вирвалося, луною відбилося від стін палати й немовби повторилося декілька разів. Запала тиша, а принаймні за ширмою стало тихіше. Брайоні все ще тримала пінцетом закривавлений металевий уламок. Він був сантиметри із два завдовжки й звужувався до вістря. Почулися рішучі кроки. Якраз коли вона вкинула шрапнельний уламок у лоток, сестра Драммонд рвучко відсунула ширму. Абсолютно спокійна, вона глянула на табличку в ногах ліжка, щоб прочитати ім’я солдата і, можливо, оцінити його стан, тоді стала над ним і втупилася в нього очима.

— Як ви смієте, — тихо сказала вона. А тоді ще раз: — Як ви смієте так висловлюватися в присутності однієї з моїх сестер.

— Прошу вибачення, сестро. Це просто вирвалося.

Сестра Драммонд зневажливо глянула в лоток.

— Порівняно з тими, хто потрапив до нас протягом останніх годин, авіаторе Янґ, ваші поранення несерйозні. Можете вважати себе щасливчиком. Тому виявіть хоч трошки відваги, гідної вашого мундира. Продовжуйте, сестро Толліс.

У тиші, яка запала після її відходу, Брайоні бадьоро сказала:

— Ну, що, продовжимо? Залишилося тільки сім. Коли все скінчиться, я принесу вам бренді.

На ньому проступив піт, він тремтів усім тілом, пальці, які він затиснув на металевому узголів’ї, аж побіліли, але поки вона витягала уламки, він не видав ні звуку.

— Знаєте, якщо хочете, можете кричати.

Але він не хотів ще одного приходу сестри Драммонд, і Брайоні добре розуміла його. Найбільший уламок вона залишила наостанок. Він не вийшов з першого разу. Вояк сіпнувся всім тілом, щось засичав крізь стиснуті зуби. За другим разом уламок вийшов із тіла на п’ять сантиметрів. Вона витягла його весь лише з третьої спроби і показала йому — закривавлений десятисантиметровий сталевий стилет із щербатими краями.

Він зачаровано дивився на нього.

— Помийте його, сестричко. Я заберу його

Відгуки про книгу Спокута - Ієн Макьюен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: