Спокута - Ієн Макьюен
— Треба встати, — сказала вона, коли підійшла сестра. І невпевнено додала: — Є ж якийсь порядок.
— Людям треба виспатися. Порядок буде потім, — сестра говорила з ірландським акцентом. Вона поклала Брайоні на плече руку й легенько повернула, щоб можна було прочитати ім’я на бирочці. — А зараз повертайтесь у своє відділення, сестро Толліс. Гадаю, що ви там потрібні.
Вона легесенько підштовхнула Брайоні, відправляючи її займатися власними справами. Палата обійдеться без таких, як вона, педантів. Солдати навкруг вже спали, а її знову виставили ідіоткою. Звичайно, їм потрібно виспатися. Вона лиш хотіла зробити те, чого, як вважала, від неї очікували. Врешті-решт, не вона ж встановлює правила. Їй втовкмачували їх протягом усіх цих останніх місяців, тисячі параграфів, що стосуються прийому нових хворих. Звідки їй було знати, що вони насправді не мають жодного значення? Це обурення переслідувало її мало не до дверей власного відділення, і тут вона згадала про тих трьох на милицях, які чекали внизу на ліфт. Вона кинулася сходами вниз. Ніша була порожня, в коридорі не було й сліду тих солдатів. Їй не хотілося розпитувати сестер чи санітарів, визнаючи власну безпорадність. Хтось, мабуть, забрав цих поранених. Більше вона їх ніколи не бачила.
Через наплив пацієнтів її власна палата була перепрофільована на додаток до відділення невідкладної хірургії, але назви спершу не мали жодного значення. З таким же успіхом її можна було назвати перев’язочним пунктом на лінії фронту. Для допомоги викликали сестер і старших санітарок, а п’ять чи шість лікарів займалися найважчими пацієнтами. Були й два священики; один сидів і розмовляв із солдатом, який лежав на боці, другий молився біля когось, накритого ковдрою. Усі сестри були з марлевими пов’язками, у них і в лікарів були засукані рукави. Сестри швидко снували між ліжками й робили уколи — мабуть, морфій — або ставили крапельниці, під’єднуючи поранених до флаконів із цільною кров’ю і до жовтих із плазмою, що звисали, наче екзотичні фрукти, з високих переносних стояків. Стажистки розносили по палаті стоси грілок. Палату наповнював помірний гамір голосів, лікарняних голосів, який час від часу переривався стогонами й скриками болю. Усі ліжка були зайняті, а нових пацієнтів залишали на ношах і клали між ліжками, поближче до крапельниць. Двоє санітарів готувалися виносити мертвих. Санітарки біля більшості ліжок знімали брудні пов’язки. Щоразу доводилося вирішувати, чи робити це лагідно й повільно, чи різко й швидко — миттєвий біль, і все скінчилося. У цій палаті перевагу віддавали другому способу, чим і пояснювалися деякі скрики. І мішанина запахів — липкий кислуватий запах свіжої крові, а також брудного одягу, поту, солярки, дезінфекційних засобів, спирту, а понад усе — сморід гангрени. Двох поранених відправили в операційну на ампутацію.
Оскільки старших сестер послали на допомогу в пункти прийому поранених за межами госпіталю, а пацієнти продовжували прибувати, то всім розпоряджалися досвідчені старші санітарки, а стажисткам із групи Брайоні додалося обов’язків. Саму Брайоні відправили зняти пов’язку й почистити рану на нозі у капрала, який лежав на ношах біля дверей. Їй було сказано не накладати нову пов’язку, поки рану не огляне хтось із лікарів. Капрал лежав долілиць і скривився, коли вона вклякнула й заговорила з ним, схилившись до його вуха.
— Не беріть в голову, якщо я кричатиму, — буркнув він. — Почистіть її, сестричко. Я не хочу її втратити.
Штанина вже була відрізана. Зовнішня пов’язка була відносно свіжа. Вона почала розмотувати її, а коли руку вже не можна було просунути під ногу, обрізала бинт ножицями.
— Це мене на пристані в Дуврі перев’язали.
Тепер залишалася тільки марля, чорна від засохлої крові, накладена по всій довжині рани, що бігла від коліна до щиколотки. Сама нога була безволосою і геть почорніла. У Брайоні аж перехопило в грудях від побоювань найгіршого.
— Де ж це вас так? — Вона силувалася, щоб голос звучав бадьоро.
— Вибухнув снаряд, мене шпурнуло на якусь огорожу з рифленої бляхи.
— Не пощастило. Ну, а тепер цю пов’язку треба зняти.
Вона легенько потягла за краєчок, і капрал здригнувся від болю.
— Порахуйте до трьох, — сказав він, — і різко тягніть.
Капрал затиснув кулаки. Вона взялася за краєчок, який вже відірвала, міцно затиснула його великим і вказівним пальцями й жорстко шарпнула. Майнув дитячий спогад про побачений якось на дні народження знаменитий фокус із скатертиною. Вся марля зійшла одразу, з клейким тріском.
— Мене зараз виверне, — промовив капрал.
Вона швидко підставила лоток. Він натужився — але то й усе. У складочках шкіри в нього на шиї з’явилися крапельки поту. Рана була сантиметрів сорок завдовжки, може, більше, і завертала під коліно. Шви були накладені незграбно, нерівно. Краї шкіри заходили подекуди один на одного, і можна було бачити підшкірний жир і незначні виділення, схожі на мініатюрні виноградні грона, що проросли крізь ущелину.
— Лежіть спокійно, — сказала вона. — Я хочу промити все навколо, але самої рани не чіпатиму. — Їй взагалі не хотілося її чіпати. Нога була чорною і м’якою, як перестиглий банан. Вона намочила вату в спирті. Боячись, що шкіра може просто зійти, вона легенько потягла ватою навкруг литки, трошки вище рани. Потім протерла ще раз, притискаючи вже сильніше. Шкіра виявилася тугою, тому вона притиснула вату, аж вояк здригнувся. Вона відняла руку й побачила клаптик білої, чистої шкіри. Вата зате була чорною. Це не гангрена. Не втримавшись, вона з полегшенням зітхнула. Відчула навіть, як перехопило в горлі.
— Що там, сестричко? — запитав він. — Можете сказати правду. — Він підперся руками й намагався зазирнути собі за спину. В голосі відчувався страх. Вона глитнула й незворушно промовила:
— Гадаю, що все добре гоїться.
Вона взяла більше вати. То була нафта, може, якесь мастило, перемішане з морським піском, і не так-то й просто було його зняти. Вона очистила всю шкіру навколо рани на ширину п’ятнадцяти сантиметрів.
Вона займалася цим уже декілька хвилин, коли на плече їй лягла чиясь рука, і жіночий голос сказав на вухо:
— Усе добре, сестро Толліс, тільки працювати треба швидше.
Вона стояла на колінах, нахилившись над ношами, притиснувшись до ліжка, і обернутися було непросто. Коли їй це вдалося,
