Марія Стюарт - Стефан Цвейг
Минуло лише кілька днів, як Єлизавета вже позбулася своїх гуманних почуттів і твердо вирішила, з одного боку, не допускати Марію Стюарт до двору, а з другого — не випускати її з країни. Але Єлизавета не була б Єлизаветою, якби бодай коли-небудь ясно висловлювалась і виразно діяла. Двозначність і в людських справах, і в політичних завжди становить найприкрішу рису, бо бентежить душу, тривожить світ. Саме тут починається велика, неспростовна провина Єлизавети перед Марією Стюарт. Доля, немов на долоні, принесла Єлизаветі перемогу, про яку вона мріяла не один рік: її суперниця, яку вважали за почесне дзеркало всіх лицарських чеснот, без її сприяння скотилася до ганьби і сорому, королева, що хапалася за її корону, втратила свою, жінка, що, сповнена чуття своєї легітимності, зверхньо ставилася до неї, тепер стоїть перед нею й благає про допомогу. Єлизавета тепер могла б діяти двома способами. Вона могла б запропонувати Марії Стюарт як прохачці притулок, який Англія великодушно завжди надавала всім утікачам, і таким чином морально поставити її навколішки. Або ж могла б із політичних міркувань відмовити Марії Стюарт у перебуванні в країні. І перший спосіб дій, і другий мали б над собою священну корону права. Можна прийняти людину, яка просить допомоги, а можна спровадити її геть. Тільки одне суперечить усякому праву і неба, і землі: привабити людину, яка просить допомоги, а потім усупереч її волі силоміць утримувати її. Ніяка причина і ніяке виправдання не могли б бути достатні для непрощенної підступності, коли Єлизавета всупереч виразному бажанню Марії Стюарт не дозволила їй покинути Англію, а хитрощами і брехнею, облудними обіцянками і прихованим насильством затримала в країні і внаслідок цього лукавого полону далі вела, як, власне, й хотіла, вже принижену та переможену жінку похмурим шляхом розпачу і провини.
Це відверте порушення права, і то найогиднішим, найпідступнішим чином, назавжди лишиться темною плямою в історії характеру Єлизавети, і його можна пробачити ще менше, ніж згодом смертний вирок і ешафот. Адже для утримання силоміць у в’язниці бракує навіть найменшого натяку на підставу. Коли Наполеон — інколи обирають протилежний приклад — утік на «Беллерофонті» й попросив про англійську гостинність, Англія могла відхилити це прохання як жалюгідний фарс. Адже обидві країни, Франція і Англія, перебували тоді в стані оголошеної війни, Наполеон був командувачем ворожої армії і двадцять п’ять років ненастанно прагнув задушити Великобританію. Натомість між Шотландією і Англією не точилася війна, був цілковитий мир, Єлизавета і Марія Стюарт багато років називали одна одну подругами і сестрами, а коли Марія Стюарт утекла до Єлизавети, то могла показати їй перстень, token, символ їхньої дружби, могла покладатися на її слова, що «жодна людина на землі не буде так щиро дослухатися до неї». Марія Стюарт могла вказати й на те, що досі всім її підданим, які тікали до Англії, — Морею і Мортонові, вбивцям Ріцціо, вбивцям Дарнлі, — Єлизавета давала притулок, незважаючи на їхні злочини. І, нарешті, Марія Стюарт прийшла не з претензією на англійський трон, а зі скромним проханням спокійно пожити в країні або, якщо Єлизаветі це не до вподоби, мати змогу поїхати далі до Франції. Річ зрозуміла, Єлизавета знає, що не має ніяких підстав тримати Марію Стюарт в ув’язненні, і це знає навіть Сесіл, як свідчить один його власноручний запис (“Pro Regina Scotorum”). «Їй треба допомогти, — пише він, — бо вона приїхала в країну добровільно і з довірою до королеви». Отже, обоє в глибинах свого сумління добре знають, що годі знайти бодай одну ниточку права, щоб звити з неї потім таку грубу линву несправедливості. Але яким було б завдання політиків, як не вигадувати в делікатних ситуаціях приводи й викрутні, робити з чогось ніщо, а з нічого щось? Оскільки немає ніякої справжньої причини, щоб затримати втікачку, її треба вигадати; оскільки Марія Стюарт не має ніякої провини перед Єлизаветою, її треба зробити винною. Але слід діяти обережно, бо ззовні пильнує і спостерігає світ. Треба тихесенько і підступно напинати тенета над безборонною, затягувати тісніше й тісніше, перше ніж вона помітить намір. А коли вона потім — запізно — спробує вивільнитися, то сама з кожним поривним рухом заплутуватиметься ще більше.
Це заманювання й заплутування в тенета почали з галантності та люб’язності. Лорда Скроупа і лорда Ноулза, двох найшляхетніших дворян Єлизавети, притьмом — яка зворушлива увага! — послали до Марії Стюарт у Карлайл як почесних кавалерів. Проте їхнє справжнє завдання не менш темне, ніж багатоаспектне. Вони привітали шляхетну гостю від ім’я Єлизавети, висловили поваленій королеві співчуття з приводу її нещастя, а водночас мали стримувати і заспокоювати схвильовану жінку, щоб вона не злякалася зарано й не закликала на допомогу іноземні двори. Але найважливіше, справжнє доручення їм обом дали потай, наказали пильно наглядати за, власне, вже й так ув’язненою, запобігати всім візитам, перехоплювати листи: аж ніяк не випадково того самого дня в Карлайл послали п’ятдесят алебардників. Крім того, про все, що скаже Марія Стюарт, Скроуп і Ноулз мали негайно повідомляти в Лондон. Адже там украй палко й нетерпляче чекали на ніщо, чекали, щоб Марія Стюарт бодай у чомусь виявила слабкість, щоб потім можна було вигадати якийсь привід для вже фактичного ув’язнення.
Про передачу повідомлень якнайкраще дбав лорд Ноулз, і саме його вправному перу ми завдячуємо найбільш наочні й пластичні зображення характеру Марії Стюарт. Ми щоразу переконуємося, що ця жінка в ті рідкісні миті, коли зосереджує свою велику енергію, спонукає до поваги та подиву навіть найрозумніших чоловіків. Сер Френсіс Ноулз пише Сесілу: «Це, безперечно, видатна жінка, бо ніякі лестощі не здатні ошукати її по-справжньому, і так само, здається, жодне відверте висловлення не може образити її, якщо вона вважає людей, які кажуть ці слова, за порядних». Ноулз з’ясовує, що Марія Стюарт своїми відповідями засвідчує наявність і красномовності, й розважливості, вихваляє її «справедливу душу», “liberal heart”, великодушне серце, люб’язність манер. Але й помічає, яка несамовита гордість пожирає їй душу, бачить, що «справа, за якою вона найдужче тужить, — це перемога, тож проти неї багатство і все інше на землі видаються їй незначними й гідними зневаги», і тут