Марія Стюарт - Стефан Цвейг
Водночас я благаю Бога, щоб він послав тобі всі небесні благословення, а мені терпіння й розраду, яку я сподіваюся передусім отримати завдяки Тобі, і благаю Тебе про це. Щоб нагадати Тобі про причину, яку я маю покладатися на Англію, я посилаю тобі як її королеві цю прикрасу, цей знак вашої пообіцяної дружби і допомоги. Твоя любляча сестра M. R.».
Швидкою рукою, немов щоб переконати себе, пише Марія Стюарт рядки, які назавжди вирішать її майбутнє. Потім запечатує в листі й перстень і передає те все кінному посланцеві. Але в тому листі запечатано не тільки перстень, а й долю.
Тепер кості вже впали. 16 травня Марія Стюарт сідає на борт малого рибальського судна, перетинає затоку Солвей і ступає на англійську землю неподалік від портового містечка Карлайла. Того дня, коли вирішилася доля Марії Стюарт, їй не виповнилося ще й двадцятьох п’ятьох років, але її справжнє життя вже скінчилося. Все, що світ міг дати їй у достатку, вона пережила й перестраждала, піднялася на всі земні вершини і виміряла всі глибини. За коротенький час, у страхітливій душевній напрузі вона відчула всі протилежності, поховала двох чоловіків, утратила два королівства, пройшла крізь в’язницю, чорним шляхом злочину і знову з новою гордістю піднялася на сходинки трону та вівтаря. Марія Стюарт прожила ті тижні та місяці у вогні, у такому високому й фанатичному полум’ї, що його відблиски сяяли крізь сторіччя. А тепер ця пожежа схитнулася й погасла, і найкраще, що було в Марії Стюарт, уже пожерте, лишилися тільки шлак і попіл, жалюгідні рештки того чудового жару. Як власна тінь, іде Марія Стюарт у присмерк своєї долі.
Розділ 17. Сплетено тенета16 травня — 28 червня 1568 року
Годі сумніватися, що Єлизавета почула звістку про приїзд Марії Стюарт в Англію зі щирою приголомшеністю. Адже цей непроханий візит украй прикро збентежив її. Звичайно, протягом останнього року вона з монаршої солідарності намагалася захистити Марію Стюарт від її бунтівливих підданих. Вона патетично запевняла — папір дешевий, а написані чемні фрази легко збігають із дипломатичного пера — в своєму співчутті, дружбі та любові. Щедро, ох, занадто щедро Єлизавета обіцяла Марії Стюарт, що вона за всіх обставин може покладатися на неї як на вірну сестру. Але Єлизавета ніколи не запрошувала Марію Стюарт до Англії, навпаки, рік у рік завжди перекреслювала можливість особистої зустрічі. І тепер ця набридлива раптом висадилася в Англії, в тій самій Англії, законною королевою якої, як вона ще недавно зарозуміло нахвалялася, є вона сама. Приїхала без попереднього запиту, запрошення або прохання, і перше її слово — це вже посилання на ту давню, суто метафорично висловлену обіцянку дружби. У своєму другому листі Марія Стюарт навіть не обговорює питання, хоче Єлизавета прийняти її чи ні, а вимагає прийняття як свого очевидного права: «Я прошу Вас якомога швидше забрати мене звідси. Адже я в такому стані, що був би жалюгідний не тільки для королеви, а й для звичайної дворянки. Крім свого життя, я не маю нічого, що я могла б ще врятувати, коли першого дня проскакала по луках шістдесят миль. Ви це й самі побачите, коли, як я сподіваюсь, матимете співчуття до мого незмірного лиха».
І справді, співчуття — перший душевний порух Єлизавети. Для її гордості, певне, було величезним задоволенням, що жінка, яку вона прагнула повалити з трону, повалила саму себе, а вона зі свого боку навіть пальцем не ворухнула для цього. Що за видовище для світу, коли вона зможе підняти з колін колись таку горду і, зверхньо поглядаючи, як покровителька, обняти її! Тому перший, слушний інстинкт Єлизавети полягав у тому, щоб великодушно запросити Марію Стюарт до себе. «Я дізнався, — пише французький посол, — що королева на коронній раді з усією силою стала на бік королеви Шотландії і кожному дала зрозуміти, що має намір так її прийняти й шанувати, як відповідало б її давнішій гідності та величі, а не теперішньому станові». Єлизавета з властивим їй гострим відчуттям всесвітньо-історичної відповідальності прагне наполягати на своєму слові. Якби вона дотрималася свого спонтанного імпульсу, то врятувала б Марії Стюарт життя, а собі честь.
Але Єлизавета не сама. Поряд із нею стоїть Сесіл, чоловік зі сталево-синіми очима, що без ніяких почуттів робить хід за ходом на політичній шахівниці. Темпераментна жінка, на яку впливав кожен повів повітря, з обережності поставила коло себе того тверезого, жорсткого рахівника, що, далекий від мистецтва й абсолютно не романтичний, унаслідок внутрішнього пуританства своєї натури ненавидить палкість і нестримність Марії Стюарт; як переконаний протестант він відчуває огиду до католички і, крім того, — це доводять його приватні нотатки, — був цілковито переконаний у її провині та співучасті в убивстві Дарнлі. Сесіл одразу вдарив Єлизавету по простертій руці, яка пропонувала допомогу. Адже як політик він ясно бачить далекосяжні зобов’язання, які могли б виникнути для англійського уряду внаслідок зв’язку з претензійною кверулянткою, яка рік у рік усюди, де тільки з’явиться, призводить до збурень. Прийняття Марії Стюарт у Лондоні з королівськими почестями означало б імпліцитне визнання її претензій на Шотландію і наклало б на Англію обов’язок зброєю і грошима виступати проти Морея і лордів. Для цього Сесіл не має найменшого бажання, бо ж сам підбурював лордів до бунту. Для нього Марія Стюарт була, є і буде спадковим ворогом протестантизму, архінебезпекою для Англії, і йому щастить відмовити королеву від її небезпечних намірів; нерадо чує англійська королева, з якою честю її аристократи прийняли шотландську королеву на англійській землі. Нортумберленд, наймогутніший із католицьких лордів, запросив її до свого замку, а Норфолк,