Предок - Наталена Андріанівна Корольова

Гузла — не слов’янські «гуслі»! Є це струнний, східній інструмент, на спосіб «балалайки».

(обратно) 137

Біжний тогочасний звичай.

(обратно) 138

Самаркандський пергамент уважали за найліпший.

(обратно) 139

Сааді — славний перський поет (1184–1291). Найліпша його книга зветься: «Ґюлістан» — «Трояндський сад».

(обратно) 140

У старовину, майже всі освічені еспанці знали арабську мову. Ще авторка цієї повісти, за молоді літа цілком вільно володіла арабською мовою, писала арабським письмом (мабуть, як пам’ятка на це лишилась нечительність її дуже кепського письма у «християнських» мовах!). І перечитала чимало арабських творів. Навчили її цьому обидва вуйки, які дуже добре володіли арабською мовою.

(обратно) 141

Ароїди — улюблений маврський орнамент — із стилізованої рослини «арум».

(обратно) 142

У перських орнаментах — а Сааді є перський поет, майже ніколи немає червоної ні жовтої краски.

(обратно) 143

Пишу — як прийнято — «Альгамбра», але вимовляється по арабському і по еспанському: «Альамбра».

(обратно) 144

Альфонсо X (1252–1284).

(обратно) 145

Альфонсо X не тільки поклав основи еспанського письменства, він це був, що склав «Альфонсові таблиці» (р.1252), котрі ділили рік на 365 днів, 5 годин, 49 мінут і 16 секунд.

(обратно) 146

Такий звичай, дійсно існував у старовину, доки не прийшли до Еспанії королі-чужинці. Французи навіть дуже висмівали цей звичай. Казали, що при еспанському королівському дворі «король і його придворні «тикаються» як мулярі чи теслі на будівлі…»

(обратно) 147

Ця сцена — не вигадана. Перед першою світовою війною авторка бачила, як у такий спосіб «бавився у коваля» старший уже віком і дуже високо поставлений перс. Сцена видалась авторці цікавою й небуденною — принаймні, для європейця. Тому й вставила її у цю повість.

(обратно) 148

Арабська «фантазія» — власне не перегони, але більш подібна на кавказьку «джіґітовку».

(обратно) 149

Помаранчевики квітуть — і дають овочі — протягом цілого року, тільки в меншій кількості, як головний урожай.

(обратно) 150

Нехай читач не думає, що «улюблений лев» — вигадка авторки. Приручених — із малечку — левів і тигрів любили тримати на Сході. Ще за молодість авторки, знала вона одного такого прирученого тигра. Мали його в тій родині 15 років. Ходив вільно, ніколи не був прив’язаний чи на ретязі й ніколи не задавив ані курки, ані голуба. Лащився як кіт. Але ніколи не «коштував у своєму житті жадного м’яса.

(обратно) 151

Оповідання про «психологію» лева, не фантазія авторки. Це чула воїна від старого перса, який мав прирученого лева.

(обратно) 152

На Сході дуже люблять солов’їв. Тримають їх у клітках. Але не виколюють їм очей, як це роблять «любителі» солов’їного співу у «культурних» краях Европи, а тримають ці клітки — звичайно дуже великі, — у тіні кипарисів, які дають не тільки затінок, але й злегка «притемнений», ніби вечірнім світлом. Тримають, звичайно, по дві й три таких клітки, де солов’їв є завжди пара: самчик і самичка. Щоб «співаки» могли «суперничати у співі». Дехто з таких аматорів солов’їв, навіть виходячи на прогулянку за місто — «до природи» — бере свого улюбленого пташка з собою.

Розповідають, що згаданий поет Сааді та другий поет Омар-Кайям приносили своїх солов’їв у клітках навіть до коф-хаїне, — каварні.

Взагалі, на Сході незвичайно люблять звірят, уміють приручати їх і «розуміти» їх.

(обратно) 153

Плакальниці не тільки «плачуть» на похоронах. Вони співають — іноді тут же імпровізовані — пісні, в яких хвалять небіжчика, його добрі вчинки, якості. А також потішають словами своїх пісень близьких померлого. Нагадують, якщо це помер батько, наприклад, що діти мають вшанувати його пам’ять, наслідуючи його добрі приклади, щоб бути гідними називатись його дітьми і т. п.

(обратно) 154

Деталі про сарану — з оповідань батька авторки, ентомолога, який провів у Сагарі в оазах більш як вісім років і ніколи не хотів написати своїх про те споминів. «Бо — казав він — більшість людей дивиться на ентомологів не як на вчених, але як на людей, котрим «нема чого робити», ще й до того «несповна розуму». Ніхто б такої книжки не читав, а як би й прочитав, не повірив би. І — перш за все, — не знайшлося б видавця, який схотів би друкувати «таку дурницю» як «згадки ентомолога».

(обратно) 155