Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

— Привіт.

— Вітання вам від Георгія Ісаковича.

Генерал відбувся мовчанкою, але я сказав:

— Дякую, передам.

Мій розрахунок будувався на тому, що Ґенек в курсі Жорикових зв’язків у силових структурах і розуміє, що зараз я, як то кажуть, не відходячи від каси, перевірю всі його відомості. А уникнути цієї розмови при свідкові не вдасться — адже тоді я матиму право підозрювати, що він сам усе це організував.

— То як, вам вдалося щось довідатися про мою людину?

Генерал зітхнув:

— Це — не наші. Я перевіряв. І не ментовські. Там усе складніше, але схоже, що це не вони.

— Ви впевнені, що не ваші? Може, приховують?

— Сказав, не наші, значить, не наші. А про решту у тебе є кого спитати.

Генерал натиснув відбій.

— Ну, що там?

— Каже, не їхні.

Жорик крекнув.

— Розумієш, Сергійку. Так, як мені розповіли люди, ані МВС, ані прокуратура тут теж ні до чого.

— Як це так?

— А отак.

— І що це означає?

Старий злодій сумно похитав головою:

— Бачиш, Сергійку. Зараз у Донецьку силовики зовсім від рук відбилися.

— Відбилися від рук?

— Так. Київ ні за що мають. Справ своїх нагору не світять. Вказівок не слухають. Роблять тільки те, що їм у Донецьку сказали.

— Відокремилися?

— Точно. Відокремилися. Вони там давно самі свої справи ведуть, людей закривають, коли захочуть, судів і прокурорів не слухають. А зараз взяли нову моду до Києва їздити і тут забирати людей по своєму, донецькому закону.

— Тобто?

— А чого ти дивуєшся? Посвідчення у них, як у всіх. Беруть, кого схочуть, і везуть до себе. Там закривають і пресують. Бо влади київської для них нема.

— То ви хочете сказати, що моя людина…

— Вони забрали. Вони. Ти через Київ її не достанеш.

— А що ж тоді робити?

Жорик замислився.

— Добра людина? Цінна?

— Дуже цінна, Георгію Ісаковичу.

— Тоді це тільки Павлик може допомогти. Тільки Павлик. Треба, щоб він пішов особисто до Віктора Федоровича. Може, так воно вирішиться.

— Паша?.. Це варіант.

— Варіант, Сергійку, варіант. Тільки як ти в такій ситуації будеш до Павлика звертатися? Тяжко буде тобі звертатися.

Чому це тяжко? Я подивився на старого бандита, не розуміючи сенсу його слів. Здається, я пропустив щось важливе.

— Зачекайте. Мені тяжко звертатися до Паші? Не йому до Яника, а мені до нього?

— Ну а як же? Тобі. Звичайно, тобі. Бачиш, як у Ірочки невчасно все це з Ларочкою сталося.

— У Іри з Ларисою?

Ага! От чому він про мою дружину так докладно випитував.

— Так. А ти, Сергійку, хіба не знаєш?

Оце ще мало мені проблем. Іще одна — Ірка посварилася з Ларисою! При їхніх стосунках це було не дивно. Моя дружина навіть згадки про Пашину половину не переносила. А та навзаєм всю голову чоловікові проклювала, аби він гнав з каналу цю «шваль», яка перетягує на себе всю популярність. Проте я ніколи не сприймав трагічно цієї антипатії — жінки взагалі не дуже люблять одна одну, а мужики натомість завжди можуть домовитися.

— Ну, в Ірки з Ларисою вже багато чого було. Все це ми якось пережили.

— Ну й добре. Значить, і це, дай Боже, переживемо.

Від цих слів мені стало тривожно, точніше, ще тривожніше.

— Георгію Ісаковичу, що сталося? Просто я щойно з аеропорту. Навіть додому не заїжджав і ні з ким не розмовляв.

Старий нахилився і дістав з-під столу пляшку води.

— Ти попий водички. Це тільки здається, що взимку не треба водичку пити. А нирочки, їх промивати треба, знаєш як? Треба пити водичку цілий день аж до вечора, а ввечері вже не треба. Тоді каміння не буде, і запалень не буде.

— Дякую, — я слухняно відкоркував запропоновану пляшку.

— А з Ірочкою трапилася нехороша історія. Вони з Ларочкою бійку затіяли. Прямо на телеканалі в приймальні.

Мамочко моя!

— Ларочка хотіла обличчя їй роздерти, а насправді вийшло навпаки. Мені казали, що у неї самої обличчя дуже подряпане. А в Ірочки голова розбита, бо Ларочка її за волосся об підлогу била.

Напевне вигляд у мене був той іще, бо Жорик ще раз наполіг:

— Ти пий водичку. Пий.

І поки я ковтав з горлечка, він продовжив:

— Кажуть, Ларочка проходила поруч із приймальнею і почула через відкриті двері, як Ірочка розмовляє по телефону. Кажуть, вона про неї щось говорила, а Ларочка говорить, що про Павлика.

На цьому місці оповіді я захлинувся водою, бо до мене нарешті дійшло, про що розповідав Жорик. А він підвівся з місця, поліз до шафи і запропонував мені серветку.

— Дякую, Георгію Ісаковичу. Дякую.

— Тому я думаю, що тобі звертатися до Павлика буде незручно. Він, ти знаєш, інколи дуже прислухається до Ларочки.

Нічого собі! Ні, звісно, Паша не зовсім підкаблучний, бо інакше моя дружина давно б уже завершила телекар’єру. Але й проявляти дива героїзму, допомагаючи мені, домагатися зустрічі з Прем’єром, щоб врятувати Сапулу, він навряд чи буде. Спустить питання на гальмах, цим усе й завершиться.

— Цікаву історію ви мені розповіли. Цікаву.

Як іще можна було назвати те, що відбулося? Не казати ж вголос усе, що я думаю про цих скажених сук. Жорик — людина патріархальна, родинні цінності для нього понад усе.

— Ну, яка вже була, Сергійку, таку й розповів. Від себе нічого не додав, все лишив, як чув.

— Так тут і додавати нічого не треба, — я сумно посміхнувся. — А от якби ви додали, що все вигадки, я був би дуже вдячний.

Жорик тільки мовчки по-старечому розвів руками.

— Ну добре, Георгію Ісаковичу. Побіжу я. Ви іще, будь ласка, по моїй людині попитайте. А раптом це все-таки хтось із наших? А може, й на донецьких якісь ходи відшукаються.

— Попитаю, звичайно попитаю.

— Дякую.

Опинившись у коридорі, я дістав мобільний і набрав дружину, але потім передумав і, не чекаючи гудків, натиснув на відбій. Ну що насправді я можу їй сказати по телефону та ще й з чужого офісу? Розбірка почекає до дому.

Володаря Колес поки не було і щоб не світитися перед імовірним хвостом, я влаштувався почекати біля заднього виходу з офісу. Ситуація зайшла у глухий кут. Якщо все те, що сказав Жорик, — правда, якщо вони й справді мають у Донецьку приватних ментів і приватні тюрми, якщо вони забрали Катьку туди, у мене не лишалося жодної можливості діяти. І єдиний шлях порятунку перерізала моя дорогоцінна дружина своїм невиліковним ідіотизмом.

За що затримали Катьку? Ким був цей солідний, з яким вона сиділа