Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

Я вийшов з шофером на ґанок.

— Багато виходить коробок?

— Штук п’ять-шість.

— Тоді зробиш так. Візьми стільки ж порожніх і напхай будь-чим: книжками, журналами, газетами. їх віднеси до машини і склади до багажника. А коробки з документами хай залишаються в офісі. Поки зробиш, я тут на ґанку постою.

— Та без проблем, — у своєму звичному стилі запевнив Володар Колес. Він швидко орієнтувався у незвичних ситуаціях.

Поки я тинявся попід стінами власного офісу, шофер із секретаркою вантажили до багажника коробки. Валізу, привезену з Мальдівів, довелося перекласти до салону. Боже, невже я лише вчора був на Мальдівах?

— Готовий! — радісно відрапортував Володя.

— Поїхали. А ви, — я повернувся до секретарки. — Ви на сьогодні вільні. В приймальні є ваш телефон?

— Так, Сергію Миколайовичу. В книзі передачі змін.

— Тоді завтра я вас наберу і повідомлю про подальші дії. Ключі здайте мені.

Розгублена дівчина побігла збирати власні речі. Офіс припиняв свою роботу. Цікаво, чи надовго?

— Осьо, — секретарка простягнула мені зв’язку на брелку.

— Дякую. Я вас наберу.

Дочекавшись, поки дівчина зникне за рогом, я сів до машини. Поки що навкруги все було спокійно.

— Поїхали до Жорика. Тільки не швидко.

Незвично зосереджений Володар Колес плавно вирулив на тиху вулицю.

Зима не дуже поспішала до Києва. Сніг десь забарився, і про календарну пору року свідчили хіба показники термометрів. На Майдані Незалежності навколо Баби розташувалися колом зелені армійські намети. Неподалік, біля консерваторії, стояла солдатська польова кухня.

— А це хто? Опозиція?

— Так. Обіцяють свій підрахунок голосів.

— Не вражає.

Акція «Україна без Кучми» три роки тому хоч Хрещатик перекрила. А ці по тротуарах туляться. Теж мені, вояки знайшлися. Може, просто злякалися, що проти них порушать кримінальні справи?

— Іще на Контрактовій є, — озвався Володар Колес.

— Хочуть на Подолі мати окремого Президента?

Він пирснув.

Найгірше те, що всі прекрасно уявляють, чим все закінчиться. Пара тисяч активістів, яких вдасться провезти через міліцейські кордони, та кілька десятків наметів. Скоріш за все, їх навіть розганяти не буде потреби — самі замерзнуть, бо метеорологічні прогнози на наступний тиждень суворі. Зима все-таки прийде в Україну. Саме після другого туру. І, здається, надовго.

Поблизу Еспланадної я раптом побачив на тротуарі знайому постать. Червоний сигнал на світлофорі трапився на рідкість вчасно, і у тьмяному світлі осіннього дня серед компанії хлопців та дівчат я розрізнив власного сина. Богдан був геть не схожим на себе — сміявся, щось гучно промовляв і навіть — я не повірив очам — тримав за руку якесь дівча. Докладніше роздивитися супутницю не вдалося, вона стояла спиною, але, мабуть, це та сама, про яку Ірка казала «тонка, в чому душа тримається». Зате інших учасників розмови було видно досить добре — один, без шапки навіть у таку погоду, носив довгого чуба на козацький манер, другий навпаки — по самі брови був засунутий у смугасту растаманку і через це нагадував дауна, третій світив трусами з-під короткої куртки і спущених «по моді», тобто на сідниці джинсів. Треба сказати, що на тлі цих зразків «сучасної молоді» мій Богдан виглядав досить пристойно. Скільки ж я його не бачив? Ще до Мальдівів ми, мабуть, з тиждень не перетиналися.

Світлофор перемкнувся на зелене, машина повільно рушила, я нахилився вперед, щоб попрохати Володю зупинитися, але в останній момент вхопив себе за руку. Стоп, стоп. Що за сантименти? Ну, підійду я до них і що скажу? Синку, як твої справи? Сто років не бачив? Розкажу про Мальдіви чи про Катьку? Обійму й поцілую?

Тьху ти! Пам’ятаю свою підліткову ніяковість за батьків, коли вони раптом приєднувалися до нашої компанії. Як вуха горіли, а язик заплітався, намагаючись втриматися від скептичних зауважень, що самі рвалися назовні. Ні, я не лаявся на батька з мамою, як робили багато хто з ровесників, але й великого кайфу від їхньої присутності не мав. Тож навіщо навантажувати сина тим, від чого сам свого часу страждав? Я уявив собі, як підходжу до хлопців, і просто на очах із веселого балакучого парубка Богдан перетворюється на мовчазну байдужу істоту, якою завжди буває вдома, і тут уже остаточно передумав зупинятися. Врешті-решт у людини завжди є два світи — світ родини та світ друзів, роботи. Так само, як у мене існує окремий світ, у якому я зараз готуюся до можливого обшуку й намагаюся витягти коханку з неприємностей. Навіщо усе це потрібно Богданові? Йому свого часу перепаде у цьому житті достатньо — якщо я не помиляюсь із власним баченням світу. А зараз хай собі грається, поки має можливість, точніше, поки батько забезпечує цю можливість.

Казино Жорика знаходилося буквально за два квартали, і Володя пригальмував біля офісної його частини.

— Заїдь на стоянку. Підемо разом.

— Добре. Добре.

Слухняність мого водія і без того була бездоганною, а під час критичних ситуацій вона ще й зростала.

У коридорі Жорикового барлогу ми зупинилися. Настав час втілити у життя другий пункт мого плану.

— Знаєш, де тут чорний хід?

— Звісно, — Володар Колес навіть знизав плечима — мовляв, ображаєте.

— Добре. Тепер скажи, у твого тестя є гараж?

— У тестя? — здивувався Володя. — Є.

— Так от. До машини не підходь, залиш її тут. Візьми таксі, повернися до офісу, забери звідти ящики з документами і відвези до свого тестя в гараж. Зрозумів? Дивись, щоб за вами ніхто не вчепився.

— Та без проблем.

— Так. На тобі ключі. Офіс закриєш, ключі мені привезеш. Я чекатиму тут.

— Без проблем.

Розумію, що цей план був не найкращим. Бо, за великим рахунком, навіть мій шофер міг виявитися завербованим Ґенеком чи навіть ментами. Особливо враховуючи його гебешно-ескортне минуле. Але інших варіантів поки не було. Доводилося вибирати з можливого.

— Давай.

Я проконтролював напрямок Володиного руху, щоб він бува чогось не наплутав, а потім постукався до Жорика.

— Здоровенькі були, Георгію Ісаковичу!

— Доброго здоров’я й тобі. Як Ірочка? Усе добре?

— Ірочка добре, дякую. А от усе — не дуже добре.

— Ну, Ірочці вітання. Скажи, що я за неї переживаю.

— Дякую. Вона теж до вас дуже добре ставиться, — оці вже мені китайські церемонії!

— А по людинці твоїй ніяких нових відомостей не надходило?

— Та поки тихо, — я видобув мобільний телефон. — А давайте, я прямо зараз Ґенеку зателефоную, щоб ми разом почули, що він скаже.

Старий авторитет тільки мовчки покивав.

— Євґене Олександровичу,