Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко
Навпроти нашого будинку був старий дитячий майданчик: кілька гойдалок, на яких я ніколи не бачив дітей, лавка, де в теплу пору сидів бомж, що читав пакети, а ще дерев’яні боввани, однакові та жахливі на вигляд, яких було врито у пісок, щоб вони бавили дітей – це вигадав явний маніяк. На бовванів підіймали лапки дворові кобелі, хрестилися старенькі, а ввечері когось із них обов’язково кликали бути третім місцеві п’яниці. Двох із них хтось зніс. Вони валялися п’яні в багнюці. Один вклав голову на груди іншому. Однакові, як брати-близнюки зі спитими пиками. Груди того, хто підтримував голову іншого, були в червоній фарбі. Поруч із ними валялася розочка з горілчаної пляшки. «Тут відбулося братовбивство», – подумав я. Перед очима, утім, з’явився Макс. Він простягав до мене руки, а я стояв біля вікна на кухні та тримав ніж. «Геть!» – заволав я. «Трррр…» – поважно відповіла мені ворона. «Я не тобі, пані вороно», – вибачився. «Трррр», – повторила вона. «Може, вона панянка або взагалі пан?» – подумав я, щільніше закутався в шалик і пішов шукати таксі.
На цвинтарі було не дуже тихо. Совалися люди. Я поклав цукерки та маленького коника на могилу поруч із батьковою. Там було поховано малюка, його ще не встигли назвати, до нього ніхто не приходив, могила була захаращена, я сам виривав будяки щоразу, коли приходив до батька. Я назвав малого Кирилком. «Привіт, Кирилку», – сказав я, і мені закортіло притиснути до грудей це маленьке тільце, яке, можливо, так і не притиснула до себе мати. Я уявив собі лікаря, руку якого мати Кирилка відчула на своєму тілі й розгубилася, тому що розраховувала відчути свого синочка. «Мені шкода, мені дуже шкода, ми зробили все можливе…» – від її відчайдушного крику я прийшов до тями та хитнув головою в бік батька: «Тату, чекай, я… зараз». Батько любив дітлахів, він мене розумів. Аж тут я подумав, що Кирилко виріс. Звісно, що він виріс, уже скільки минуло років… Мати Божа… А я весь цей час продовжую тягати йому ці дитячі забавки, з нього, мабуть, глузують усі товариші, дівчатка. Але що ж тоді принести? Я наче збожеволів, почав рахувати, скільки йому років, ого, майже одноліток Макса. То що тобі принести, Кирилку? Іншим разом я до тебе приведу Шу. «Шу – це те, що потрібно парубкам твого віку». Злість масажувала моє серце.
«Навіщо ти це робиш?» – спитав я у власної злості. «Треба трохи прибратися на літо, можливо, ще рано, але краще приїду двічі», – промовив до мене хтось. Я озирнувся. До мене говорила старенька Софія Аркадіївна. Семена Франсовича, її чоловіка та товариша батька, було поховано поруч із ним, але з іншого, некирилчиного боку. Я закляк. «Я бачу, і ти пам’ятаєш про батька, Женю. Прийшов, доглядаєш, молодець. А мої – Міша та Нінель – не ходять. Не подобається їм тут. Сумно. А от мені із Семеном ніколи не буває сумно. З іншого боку, що вони хочуть від цвинтаря – щоб він був схожим на балаган?» – «Доброго дня, Софіє Аркадіївно! Радий вас бачити, ви в чудовій формі, усе милуюся вашим волоссям. Відкрийте мені таємницю, що ви з ним робите? Щороку воно густішає, а от я страшенно боюся облисіти». Софія засміялася срібним голосом акторок тридцятих років: «Женю-Женю, підлабузнику ви мій дорогий!» Я всміхнувся.
Софія Аркадіївна облишила віник. «Вирішила перепочити та побалакати», – подумав я. Вона була симпатичною старенькою. «Як Віолетта, як Максик?» – «Віолетта наче непогано, уже доктор наук, невгамовна й гарна. Ви ж знаєте, що ми розлучилися?» – «Хлопчику, я розумію, що виглядаю як несповна розуму, але ми бачилися з тобою восени, і ще восени я знала, що ви розлучилися дванадцять років тому, якщо я не помиляюся. Чи ви ще раз розлучилися? Зараз шлюбне законодавство так змінюється, не можна відстежити, що та як, і стільки дурощів – хто все це розробляє, сказитися можна!» Семен Франсович був відомим адвокатом. «А ви стежите за змінами законодавства?» – «Звісно. Хоча Михайлику це не цікаво, дивуюся, як він спромагається практикувати, бо був та залишається ледачою дитиною, хоча, кажуть, на нього є попит, я нічого не розумію в сучасному житті, так… Я розповідаю про це Семенку. Семенкові завжди було цікаво, що я думаю про те чи інше, ми говорили з ним до світанку, але я й зараз відчуваю, що не все йому сказала… Вибач, Женю, але мені здавна здавалося, що Віолці нецікаво з тобою спілкуватися, їй ні з ким не було цікаво спілкуватися, хоча вона завжди була надзвичайно уважна до людей. Досліджувала наші реакції, чи що? Ти сам зараз?» – «Досліджувала, так. Вона і зараз досліджує, хоча, може, і спинилася, академіка їй і так дадуть. За видатні заслуги… Не сам». Я замовк. Софія Аркадіївна теж виявила делікатність.
«А Максик і досі аналізує фінансовий ринок? Не одружився ще? Як я хотіла, щоб він одружився з нашою Юлькою. Але Юлька така дзиґа! Уже двічі встигла розлучитися. І це порядна єврейська дівчинка? Сором. Живе зараз у Німеччині. Знаєш, чим займається? Робить ляльок. З різного лайна. Лазить по смітниках, знаходить ґудзики, тканину, старе мереживо, попільниці, ложки, хутро, пластик, бляшанки, корки від вина, гілки та каміння збирає. І з цього всього майструє цих ляльок. Уже й виставка була. У Берліні. Я побоялася летіти, Мішка зледацюжився, ще зветься батьком, Карина його якраз відпочивала в Ізраїлі, а от Нінелька поїхала, думала, що причарує якогось німця. Не причарувала, але, каже, успіх у цієї дзиґи там феноменальний, а ляльки схожі на виродків та дуреп.
Що за гойське зайняття, скажи мені? Робити ляльок-виродків зі сміття? Хіба людських виродків зі сміття бракує? Ніколи мені цього не зрозуміти. Молодь. Тягне їх до паскудства, виклик суспільству вони кидають… Та це суспільство мало їх усіх на увазі, використовувало, використовує та використовуватиме завжди саме це – їхнє бажання випхатися нагору за будь-яких умов та паскудити іншим на голови.
