Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

З нею було весело. Це найхарактерніша риса наших із нею взаємин. Вона завжди була відкрита до будь-яких жартів, вона сміялася сама із себе, з мене, з моїх звичок, навіть із мого благородного імені. Це виявилося несподіваним, бо іменем я пишався змалечку. Ще б пак! Я мав шикарне ім’я. Євген Брониславович Вітовський. Але їй було смішно. «От чого б я так реготав, Олександро Володимирівно Квітко, квіточко моя, середнього роду? У мене, на відміну від декого, гарне ім’я». – «Послухай, але гарне теж може виявитися смішним. Вслухайся, ні, чекай». Вона вибігла тоді, а повернулася вдягнута в чорну сукню, яку задрапувала кількома шаликами. Волосся зібрала у величезну скирту і, випнувши груди, урочисто промовила: «Єбе Вітовський». Я навіть не збагнув, а коли збагнув, почав реготати так, що послизнувся на капці та впав на килим. «Зрозумів? Так пихато-урочисто. От зараз він зніме труси і, увага, шановні глядачі. Єбе Вітовський, сі бемоль мажор! Ваші оплески, дорогенькі!» Нас поєднував сміх, і я був переконаний, що ніхто не зможе здолати або розлучити людей, які пов’язані сміхом.

Ніколи б не подумав, що мій Максимко, самостійний, добрий та дотепний хлопчик, може бути таким агресивним. Він узагалі її не сприймав. Категорично. Дивно, коли я показував йому фотокартку Шу, він визнав, що вона приваблива, а потім поводився так, наче я привів до хати сатану. Ніколи не думав, що мій син – егоїст. Ми з дідом робили все, щоб він виріс порядною людиною, яка розуміє, що не можна дошкуляти близьким, вистачить інших людей у житті, яким доведеться дошкуляти і які будуть вимучувати тебе, про своїх треба піклуватися. А зараз він наче очманів. Але я не втручався, відсторонився навіть тоді, коли Шу звернулася по допомогу.

Вона довго трималася, я пишався нею, вона намагалася будувати стосунки, а він їх руйнував. Справді, вони наче гралися в пісочниці: вона виробляла з піску пасочки, він чекав, поки вона переверне формочку, аж потім розчавлював пасочку ногою. Я не втручався, тому що знав, наскільки важливим є цей досвід насамперед для Максима, а ще те, як важливо йому впоратися з цим без моїх порад, настанов та прочуханок. Тим більше, що це не допомогло б. Подумки я називав це війною Білої й Пурпурової троянд і був переконаний, що Шу припинить свої масовані атаки задля встановлення дружби з моїм сином, а він врешті-решт вгамується.

Я пізно відчув, що дещо змінилося. Я ледь зміг опанувати себе та обійняти її в той день, коли вони повернулися вночі напідпитку, страшенно задоволені одне одним. Веселі, молоді, вродливі. До того ж, так, вони були дуже схожі між собою – як я цього раніше не помічав… Коли я обіймав її, бо вона кинулася до мене, я спіймав погляд Макса. Це був погляд дорослого чоловіка, якому не подобається, що хтось мацає його жінку. Цим «кимось» був я. Він презирливо дивився на мене, прискіпливо, виразно. Я засоромився своїх голих ніг, які недоладно стирчали з-під задовгої майки, у якій я намагався заснути (я був схожий на підстаркуватого актора, якого примусили грати роль Дзвіночка в дитячій виставі). Зараз він помітить, що мої ноги не такі пружні, як у нього. Огидно, як це огидно. Старигань обіймає молоду шикарну жінку, з якою він тільки-но пив вино, сперечався з приводу музики, вони разом сміялися, вона жартома перевіряла його прес кулачком (вона таке полюбляла робити), а він смикав її за волосся – у нього був потяг до волосся з дитинства; Віолетта забороняла йому це робити та лупцювала по руках, а я дозволяв… Шу сміялася, щось шепотіла, підспівувала, здається, «уна-уна-уна-ун моменто», це було справді смішно, вона була кумедна, але я відчував, як із кожним «уно» з мене наживо здирають шкіру. Цього не могло статися… Це цілком могло статися.

Далі почалося пекло. Моє власне, я його, наче вогнище, сам розпалив у своїй хаті. Що я міг? Спостерігати та чекати. Прислухатися, принюхуватися. Придивлятися до себе і до інших. Я почав спускатися та підійматися на свій поверх по сходах, щоб помітити, коли мене скрутить від знесилення, щоразу здавалося, що я більше спітнів, більше захекався, ніж раніше. Це старість. Коли я кохався з нею, – а я продовжував кохатися з нею, бо хотів її надзвичайно, – поводився більш агресивно, кусав її плечі, вона кричала, вона була майстринею видавати звуки, і мені це подобалося. Я згадував, що Віолетта привчала себе бути стриманою, використовуючи будь-яку нагоду, зокрема й секс. Шу гомоніла, стогнала, викрикувала щось незрозуміле, навіть плакала, схлипувала беззахисно, як дитина, а я цілував її маківку чи сідницю. Зараз я прислухався до кожного її звуку, і коли вона стогнала «ммма», я чекав, дотискував її, входив різкіше, щоб вона викрила себе, злочинка, щоб закричала на всю горлянку: «Макс»… Мені здавалося, що мене відразу відпустить. Краще знати, ніж мучитися підозрами, але бути переконаним, що все так, як ти підозрюєш, та не мати певних доказів. Я божеволів. Інколи я уявляв, як вона уявляє, що мої руки, які блукають її тілом, – це руки Максима.

Звісно, що я спробував усе з’ясувати в неї. Звісно, що вона віджартувалася, але я наполягав, вимальовував приклади, згадував її чоловіків, на котрих, на мою думку, більше був схожий Макс, аніж я; тиснув на неї, скавульчав, розповідав про довічну чоловічу конкуренцію, і тоді вона запитала серйозно: «А що тебе більше хвилює – те, що він у цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?» Я відчув холодок побіля своєї шиї, натомість серце моє палало, усі нутрощі також. Я вибачився, сказав, що наговорив дурниць. А що ще казати в таких випадках? Вона запропонувала повернутися до цієї розмови ввечері.

Я уявив, як хутко підводжуся та починаю бити посуд на кухні, кулаком перевіряю на міцність вікно, скло летить на мене, на неї, сусіди починають гамселити по батареях, щоб ми припинили цей безлад, а потім я починаю трясти її, намагаючись дізнатися, що вона приховує і як могла таке зі мною зробити. Як раптом обм’як. Видався собі смішним та безпорадним.

Вона пішла на свою роботу, а я сидів, палив чужі цигарки (залишив хтось