Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

Прапор Уельсу був дивним. Поділений навпіл білою та зеленою широкими смугами, але це ще було нічого. По центру цього англійського газону тупцював, грайливо підійнявши передню праву лапку, червоний дракон. Незрозуміло, для чого він так поводиться, якби він так само підійняв ліву, було б зрозуміло, що цей валлійський дракон – хлопчик і він сцить на британський газон. Хвіст його скидався або на сперматозоїд, або на Марсову стрілочку. Інша, трохи менша стрілочка слугувала йому або язиком, або він так пихкав полум’ям. Він був схожий на злючого морського коника, якому капосна дитина прималювала чотири лапки та крильця. «Ет, воно схоже на прапор футбольного клубу. Я думав, що валлійці пристрасні, але стримані й мають смак, і не може бути в їхньому прапорі оце-о», – видав Милиця. «А чим тобі не до вподоби валлійський дракон?» – поцікавилася Шу в Милиці. «Я обережно ставлюся до екзотичних тварюк», – сказав той.

«Де ми візьмемо светрик, який згори білий, а знизу – наче травою всіяний?» – запитав я Шу. «Нитки я купила». – «Ти будеш це плести? Вау! А я можу подивитися? Мені так подобається, як ворушаться спиці, а тепер ніхто не плете». У Шу був такий вираз обличчя, який я не можу переказати. Їй забракло дихання, як мені зараз слів. «Ні, я не плету, Ми-ли-це. Але я знаю місце, де нам це сплетуть. І швидко».

І нам це швидко сплели. «А дракон?» – «Із драконом поки що дупа. Я не знаю, хто нам його вигаптує». – «Ти!» – «Ми-ли-це. Я не вмію гаптувати. Якщо я буду це гаптувати, воно буде схоже на червону безформну пляму, ти такого хочеш своєму найближчому другові?» Милиця цього мені не хотів, але змовчати не міг. «Ні плести ти не вмієш, ні гаптувати», – забуркотів він. «А ти вмієш плести та гаптувати? Я от вмію вигадувати, а от що вмієш ти?» – раптом наїхала на нього Шу. «Ні, я не вмію плести та гаптувати. Але я вмію бути Музою», – відповів Милиця. «О, Господи. Муза! Це ж треба таке», – сказала Шу. «Ви ще тепер почніть мірятися старшими братами», – видихнув я. «У нас немає старших братів», – сказали вони.

Червоного валлійського дракона мені зробила пара диваків, які виявилися знайомими Шу. Він був маляр, і за час, коли ми в нього тупцювалися, встиг намалювати дракона, а поки його дружина мені його вигаптовувала (рівно п’ятнадцять хвилин я молив її не нашивати на нього пайєтки та не робити очиська з бісеру), цей моторний хлопчина встиг втюхати Милиці карикатуру на нього ж (Милиця був у захваті, він вважав, що карикатура підкреслює його виразність та експресію), Шу її портрет у профіль (Шу не повідомила, що вона думає з цього приводу, мені здалося, що вона просто підтримала давнього знайомця), а мені запропонував купити картину, яку я назвав «Купа п’яних нарцисів-самогубців» (бо вони стирчали як завгодно, викручували свої тендітні біленькі писки, нанюхані жовтуватим кокаїном, і намагалися вивалитися з вази, хотілося їх підтримати та всунути на місце), тому що нарцис був одним із символів Уельсу. Я на це повівся, але, як виявилося, він не збрехав.

Усе це було, втім, неважливо. Важливим було одне: Гаель Рейчел Бінвель наступного ранку подивилася мені прямо у вічі, торкнулася своєю твердою долонею мого плеча, провела по ньому рукою (три її долоні від плеча до ліктя) і сказала: «Треба обмити цього дракона. Так у вас кажуть?» І ми пішли його обмивати. Пам’ятаю, як вона почала з’ясовувати, в кого довший язик – у неї чи у дракона, і нам було дуже весело, і я зрозумів, що вмію бути щасливим. А саме це було найголовнішим.

Я не знаю, як мені вдалося відкритися. Наче хтось, про існування кого я не знав, довго упрівав та сопів, підбирав цифрові комбінації, а я тим часом жив, зачинений на всі замки, ходив по крамницях, листувався, навідувався в гості, кохався, реготав над старими анекдотами, намагався зберегти репутацію на роботі, двічі на рік відпочивав і навіть опановував нові рецепти італійської кухні, аж раптом «клац!» – і я відкрився та вивалив усе, що містилося в мені, на жінку, яка випадково опинилася поруч зі мною в паризькому аеропорту…

Уперше мене зачинив батько. Але він інколи мене відчиняв – або своїм ключем, або добирав чарівне слово, і я відчинявся сам. Потім мене зачинила Віолетта. Дуже дивно, але зараз я усвідомлюю, що це сталося майже відразу, раніше, ніж відбулося наше весілля. Згодом зрозумів, що це вона мене зачинила, а спочатку думав, що то зачинився я сам. Я ніколи не був мовчазним, не мовчав і з Віолеттою, але старанно виговорював те, що вона хотіла та очікувала від мене почути. А ще всміхався, бо знав, що мої ямки впливають на людей певним чином: люди не думають, що я можу бути небезпечним. Власне, якби мені цікаво було побути наволоччю, я б цим скористався. Але я використовував цю природну особливість своєї зовнішності тільки як самозахист.

Я закрив очі на справжнє походження Віолетти, до якого докопався батько (він любив дізнаватися про людей усе, але ніколи не нав’язував свою думку, коли це мало відношення до стосунків інших людей), бо мене, власне, це просто насмішило. «Бідна Галя, – подумав я тоді. – Бідна Галочка». Якби Віолетта дізналася про те, що я навіть подумки назвав її бідною, та ще й Галочкою, вона б розлучилася зі мною раніше, ніж зустріла не такого вже й блискучого, але справжнього німця, якими вона марила. Я загравав до її подруг, яким завжди подобався, тільки тому, що її це розважало. Я навіть писав твори на теми, які її хвилювали, бо її, бач, цікавила моя справжня думка, а людина краще розкривається на письмі. Смішно. Як усе це було смішно. Шкода, що всі ці витвори не збереглися, я б зараз читав їх, коли в мене псувався б настрій. Одне я зрозумів: я