Коли повертається веселка - Анастасія Винник

Караваєв стулив рот. Через деякий час він знову розтулив його:

– А чому ви не питаєте, що було далі?

– Далі?! – Таня зиркнула на Тіка. – Тому що мені байдуже, що було далі! А ви на що сподівалися?! Що я буду рюмсати на вашому плечі? Ніколи! Ніколи я не буду рюмсати, бо ця жінка ненавиділа мене. Вона зруйнувала моє життя, сволота!

– Про мерців або ніяк…

– Замовкніть! – Таня відчувала, як німіли губи. – Я теж не хочу починати з брехні! Кажу вам – мені байдуже, де Олена, хоч у помийній ямі!

– Вона не в помийній ямі, я зв’язався з крематорієм, це найпростіший спосіб, знаєте… Ми все зробили чинно… – Тік смикнув плечима, ніби йому стало холодно.

Таня рішуче взяла квіти та телефон.

– Тепер ми можемо їхати до Роми?

– Їхати не треба, він тут.

Вона схопилася з лавки і озирнулась:

– Де?!

– Сидить у «хаммері», біля воріт.

Вона ледь опанувала себе.

– А чому він сам не прийшов? – спитала вона тремтячим голосом.

– Ви що, з глузду з’їхали? Хлопець рік лежав! У комі! І потім, я мав усе з’ясувати!

Щока у Тіка смикалась.

– Так… А Дмитро? Він знає… про Олену?

Їй чомусь хотілось відтягти час зустрічі з Романом. Це добре, що ворота за будівлею.

– Ні, йому це не потрібно.

– Так, не потрібно… А він бачив батька?

– Так, бачив…

– І як… як це було?

– Як це було? – перепитав Тік, перекладаючи жолудь із однієї руки в другу. – Ну, а як ви вважаєте, як це було? Дивились один на одного… Потім обіймались та того… – Він шморгнув носом. – Поплакали трохи. А потім Дмитрик сказав, уже дома… мені сказав, що завжди плекав надію побачити батька і порозмовляти з ним. І ще він хотів знати, хто у цьому всьому винен.

– У чому?

– У тому, що в нього не було нормальної сім’ї, немає бабусь, дідусів, що з вами стосунки погані. Він цікава людина, він щось відчуває. – Тік потер одну об одну пучки великого і вказівного пальців. – Щось тонке і недоступне.

– Коли він був маленьким, він бачив привид, – задумливо сказала Таня. – Він мені про це розповів. Я злякалась. Сказала, що це маячня, накричала на нього. А потім сусідка розповіла про жінку, яка до нас жила в нашій квартирі, вона давно померла. – Таня гірко усміхнулась. – Сусідка сказала, що вона має фото цієї бабусі. Прийшла до нас, показала фотографію, і він упізнав свого привида. Мені тоді забракло розуму, та й, напевно, сміливості вибачитись перед ним.

– Знаєте. – Тік усміхнувся. – У мене теж одного разу таке було. Я мотав… є… відбував строк і не міг приїхати на похорони бабусі. Так було не по собі, хоч кричи. Ми саме працювали біля монастиря, траншею копали. Дали команду на перекур. Сиджу… Бачу, черниці йдуть. Кажу селітрі… ну, конвою, покличте, мені з ними поговорити треба. Покликали. Підходять. – Караваєв усміхнувся і махнув головою. – Дивляться на мене, і мені так стало… навіть не знаю, як сказати. Тепло стало. Кажу, бабку мою сьогодні ховають, а я тут. Душа, кажу, болить, що робити, допоможіть. Вони питають: «Як звуть новопреставлену?» Віра, кажу. Ми помолимось за неї, кажуть… Сином назвали, а я старший за них всіх, і пішли далі. Я дивився їм услід, погода похмура, дощ збирається. Вони йдуть рядочком по пилюці, віддаляються, віддаляються, а потім завернули за ріг – і все, за огорожею їх уже не видно. І раптом… сам до сих пір не можу без сліз згадувати. – Тік часто закліпав. – Відчуваю, хтось мене по голові гладить. А такого ж бути не може, тут тільки прикладом погладити можуть. Я очі замружив, і відчуваю, що це бабусині руки, що вона поряд стоїть. І раптом сонце так засіяло! Просто в обличчя. Перекур закінчився. Копаю, а на душі так добре, так тепло! Увечері розповів сусідові, а він каже: дурень ти, тобі ангел з небес зійшов, а ти його і не помітив. – Тік потер руками коліна. – Ось така історія. Я потім нікому про це не розповідав, не знаю, чого це з вами розчирікався.

– Василю Максимовичу, скажіть, а в Романа є ось тут рубець? – Вона провела пальцем по чолі біля коренів волосся.

Тік скоса подивився на неї:

– Є… – Він затнувся. – Це від кулі. – Він вирячив очі. – А звідки ви… Ні, це неможливо, ви не могли бачити його після цього.

– Я бачила його в Градні. І потім ще раз бачила, він приходив до мене в лікарню, вночі, перед операцією. А ще він сказав, що має Дмитрові картини.

– Що?! Тої ночі приходив?! Та ну вас! – Тік замахав руками, ніби відбивався від примари.

– Ага, приходив. І казав, що ніколи не залишить ані мене, ані Дмитрика. Тої ночі він вилікував мене… Наша любов мене вилікувала. І його теж…

– Любов? Гм… Кажете, приходив… Ти диви… Таню, знаєте… я калач тертий, мене різними забобонами не візьмеш, але… Гм… Дивно… – Він потер пальцями лоб. – Знаєте, тоді, на виставці, щось наче під руку