Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

Учора об одинадцятій вечора я сиділа тут, у себе в кімнаті, і писала листа Ширлі. Удома всі спали, крім тата, якого викликали до пацієнта. Задзвонив телефон, і я кинулася в передпокій, щоб узяти слухавку, доки прокинеться мама. То був міжміський дзвінок; голос у слухавці проказав: „Вас турбують із Шарлоттаунської телеграфної компанії. Надійшла міжнародна телеграма на ім’я лікаря Блайта…“

Я подумала про Ширлі й похолола… а тоді голос додав: „Із Нідерландів“.

Телеграма була така: „Приїхав сьогодні. Утік з полону. Здоровий. Чекайте листа. Джеймс Блайт“.

Я не зомліла, не впала, не закричала. Я не відчула ні радості, ані подиву. Я не відчула НІЧОГО — лиш остовпіла, як того дня, коли довідалася, що Волтер іде на війну. Я повісила слухавку й озирнулася. На порозі своєї спальні стояла мама. У старому рожевому пеньюарі, із довгою товстою косою, що спадала на спину, і ясними очима, вона здавалася зовсім юною дівчиною.

— Звістка від Джема? — запитала вона.

Як вона знала? Я не сказала ні слова по телефону, крім „так… так… так“. Мама каже, що не знає, як саме, але вона таки ЗНАЛА. Вона не могла заснути, почула дзвінок — і вже тоді знала, що це новини від Джема.

— Він живий… здоровий… у Нідерландах, — мовила я.

Мама вийшла в передпокій і відповіла:

— Тато у Верхньому Глені. Я зателефоную й розповім йому.

Вона була дуже спокійна… зовсім інакша, ніж мала би бути, за моїми уявленнями. Але я теж була спокійна. Я розбудила Гертруду та Сьюзен і повідомила їм новину. Сьюзен відповіла: „Слава Богу“, — потім: „Чи ж я не казала, що Понеділок знає?“, — і наостанок: „Я заварю нам по чашечці чаю“. Вона пішла на кухню, просто в нічній сорочці, заварила чай і примусила маму й Гертруду випити його… але я піднялася до себе, замкнула двері, уклякла біля вікна й розплакалася — так, як колись Гертруда, почувши свою велику радісну звістку.

Здається, тепер я знаю, як почуватимуся на ранок воскресіння із мертвих.

4 жовтня 1918 року.

Нині надійшов лист від Джема. Він у нас лише шість годин — а зачитаний до дірок. Начальниця поштового відділення розповіла всім у Глені про нього, і кожен зайшов до нас послухати новини.

Джем був тяжко поранений у стегно. Німці знайшли його й доправили в табір для полонених. У нього була гарячка, він марив і не розумів ані де він, ані що відбувається.

Аж через кілька тижнів він очуняв, зміг писати й написав, але лист загубився. У таборі до нього ставилися незле — тільки пайка була погана. Їм не давали нічого, крім кавалка житнього хліба, миски вареної ріпи й подеколи супу із чорними бобами або чорною квасолею. А ми тут тричі на день сідали за щедро накритий стіл і ласували наїдками! Джем писав нам так часто, як міг, але боявся, що ми не одержуємо листів, бо не дістав жодної відповіді. Щойно оклигав, він намагався втекти, та його впіймали й повернули до табору. Аж за місяць вони із товаришем здійснили ще одну спробу й вибралися в Нідерланди.

Джем не одразу вернеться додому. Він іще не такий здоровий, як було сказано в телеграмі: рана його не загоїлася як слід, тож йому доведеться полікуватися в Англії. Та згодом він одужає, а ми вже знаємо, що він у безпеці й невдовзі повернеться — і, ох, як це змінює наше життя!

Надійшов лист і від Джеймса Андерсона. Він побрався з англійкою, демобілізувався й повертається додому, до Канади. Не знаю, радіти мені чи журитися. Усе залежатиме від того, що вона за дівчина. Був іще один доволі загадковий лист від шарлоттаунського адвоката. Він запрошує мене до своєї контори в будь-який зручний час, „обговорити питання спадку покійної пані Матильди Пітмен“. Кілька тижнів тому я прочитала в „Ентерпрайз“, що пані Матильда Пітмен померла від серцевого нападу. Цікаво, чи це запрошення якось стосується Джимса?

5 жовтня 1918 року.

Сьогодні вранці я поїхала до міста й зустрілася з адвокатом пані Матильди Пітмен — миршавим чоловічком з ріденькою чуприною, який говорив про свою покійну клієнтку з такою безмежною шаною, аж стало ясно, що він був у неї під закаблуком, так само, як Роберт з Амелією. Незадовго до її смерті він склав для неї новий заповіт. По ній залишилося тридцять тисяч доларів, і майже вся сума відійде Амелії Чаплі. Проте п’ять тисяч вона відступила мені як Джимсовій опікунці. З відсотків я можу забезпечувати його потреби на власний розсуд, а основний капітал буде виплачений йому по досягненні двадцятирічного віку. Джимс вочевидь був народжений під доброю зорею. Спершу я врятувала його від голодної смерті у пані Коновер, тоді Мері Ванс не дала йому померти від дифтеритного крупу, і ось тепер доля зласкавилася над ним,