Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері
— Певно, що фермерами нам тепер бути не доведеться, — казала вона Ріллі, — та Міллер гадає, що й у крамниці йому працювати сподобається, коли він тільки звикне знов до мирного життя, і Картер Флегг буде ліпшим господарем, ніж стара Кітті. Ми поберемося восени й оселимося в старому будинку Мідів, з еркерами та мансардою. Я завжди вважала, що він — найкрасивіший у Глені, але й не мріяла колись там жити. Зараз ми його тільки винаймемо, але потім, коли все піде так, як ми хочемо, і Картер Флегг зробить Міллера своїм компаньйоном, ми вже його й купимо. Ох, я таки вилюдніла, га? Зважаючи, яка в мене рідня. Ніколи я й не думала, що буду дружиною управителя. Та Міллер — честолюбний хлопець, і матиме жінку, яка в усьому його підтримає. Він каже, що не бачив жодної француженки, на яку варто би глянути двічі, і весь той час у Європі серцем щомиті був вірний мені.
Джеррі Мередіт і Джо Мілгрейв повернулися в січні, і потім цілісіньку зиму хлопці із Глена й околиць приїздили по двоє й по троє. Жоден з них не повернувся таким, яким їхав на фронт — навіть ті, хто щасливо уникнув поранень.
Одного весняного дня, коли на інглсайдськім моріжку розквітли нарциси, а береги струмка в Долині Райдуг укрили духмяні розсипи білих та бузкових фіалок, на гленській станції, поволі відсапуючись, зупинився неквапний місцевий поїзд. Пасажири рідко прибували ним до Глена, отож ніхто не виходив до нього, крім нового начальника станції та рудувато-чорного песика, який уже чотири з половиною роки стрічав кожен поїзд, що, пахкаючи димом і парою, сповільнював хід у Глені. Тисячі поїздів зустрів Понеділок, та жоден із них не вернув йому хлопця, котрого він чекав і виглядав. Проте Понеділок досі з надією стежив за кожним поїздом. Певно, деколи його серце зрадливо тремтіло: песик старів, йому допікав ревматизм, і назад до своєї буди він тепер не біг, а ледве тюпав, похнюпивши голову й підібгавши хвоста, якого раніше закручував понад спиною хвацьким бубликом.
Цього разу з поїзда накульгуючи вийшов один пасажир — високий молодий чоловік у вицвілій формі лейтенанта. Він мав обличчя бронзове від засмаги, а в рудуватих кучерях, що обрамляли чоло, видніли сиві нитки. Новий начальник станції стривожено глянув на нього. Він уже звик бачити солдатів, що верталися додому: одних зустрічала галаслива юрба, інші — ті, хто не повідомив про своє прибуття — виходили з поїзда тихо й самотньо, як цей лейтенант. Проте щось у його поставі й рисах привернуло увагу начальника станції й змусило замислитися, хто це.
Рудувато-чорний вихор майнув попри начальника станції. Понеділок закляк від ревматизму? Понеділок старий? Не вірте! Понеділок знову був цуциком, ошалілим від молодечого щастя.
Він стрибав на коліна високому лейтенантові з радісним гавкотом, що здушено вихоплювався йому з горла. Він кидався на землю й качався по ній у вітальнім шаленстві. Він дерся вгору штаньми солдата, падав униз і плазував йому коло ніг у захваті, від якого маленьке тільце, здавалося, от-от розірветься. Він лизав черевики солдата, а коли той, зі сміхом і слізьми, нарешті вхопив собачатко в обійми, Понеділок поклав йому голову на плече й лизнув засмаглу шию свого господаря з дивним звуком, схожим на гавкіт і плач водночас.
Начальник станції знав історію Понеділка. Тепер він зрозумів, хто цей молодий лейтенант. Довге чування для Понеділка скінчилося. Джем Блайт повернувся додому.
«Ми всі дуже щасливі… і схвильовані… і вдячні Богові, — писала Рілла в щоденнику через тиждень, — хоча Сьюзен досі не отямилася і, мабуть, уже не отямиться від потрясіння: Джем приїхав додому того самого дня, коли вона була заклопотана й приготувала на вечерю лише „перекуску нашвидкуруч“. Я ніколи не забуду, як вона металася з комори до льоху й витягала смачні припаси. Так, наче хтось зважав, що стоїть на столі — ми все одно не змогли би проковтнути ні крихти! Та нам і хліба не давай — аби лиш глянути на Джема. Мама неначе боялася відвести очі від нього, щоб він якось раптом не зник. Як добре, що Джем повернувся — і Понеділок теж. Понеділок не розлучається з ним ні на мить. Спить у ногах його ліжка й сидить біля його стільця за обідом. А в неділю він подався з нами до церкви, дійшов аж до нашої лави, ліг і заснув коло Джемових ніг. Посеред служби він прокинувся й вирішив, що мусить знов привітати Джема, бо заходився надсадно гавкати, аж доки Джем узяв його на руки. Утім, ніхто не розсердився, а пан Мередіт після проповіді підійшов до нас, погладив Понеділка по голові й сказав:
— Віра, любов і відданість — безцінні, хай де ми знаходимо їх. Джеме, любов цього песика — справжній скарб.
Одного вечора, коли ми із Джемом розмовляли в Долині Райдуг, я запитала, чи було йому колись страшно на фронті. Джем засміявся:
— Страшно! Мені десятки разів було страшно… мене аж нудило від страху — мене, який завжди глузував з Волтера, коли той боявся чогось. Але, знаєш — на фронті він не боявся нічого. Реальність не лякала його — він страшився тільки власної уяви. Його командир сказав мені, що Волтер був найвідважнішим із солдат у його полку. Рілло, до повернення додому я НЕ УСВІДОМЛЮВАВ, що Волтер загинув. Ти не уявляєш, як мені зараз його бракує — у певнім сенсі ви вже звикли до цієї думки, але для мене вона нова. Ми з Волтером виросли разом… ми були не просто братами — ми були ДРУЗЯМИ, і тепер, у цій старенькій долині, яку ми обидва любили ще змалку, я раптом збагнув, що більше його не побачу.
Восени Джем, Карл і Джеррі повернуться до коледжу. Ширлі, мабуть, теж поїде з ними. Він надіється повернутися в липні. Нен і Ді вчителюватимуть далі. Фейт не сподівається бути вдома до вересня. Вона, певно, теж учителюватиме, бо їм із Джемом не випаде одружитися, доки він здобуде лікарський диплом. Уна Мередіт, здається, остаточно надумала пройти курс домоведення в Кінгспорті, а
