Маленькі жінки. II частина - Луїза Мей Олкотт

Я боюся, минуле без сліду й назовсім пішло,

І в руках – лиш холодні та теплі весняні листи.

Я зосталась одна, і я мрію, щоб сонце зійшло,

Та не знаю, як довго мені у цій річці плисти…

Самотньою. О, який спорожнілий будинок

Я бачу щодня під моїми сумними ногами,

А я ж так хотіла, щоб в житті було менше хмаринок,

Моя пам’ять і літній дощ стають ворогами.

Моя Бет! Ось і ти мене тепло вітаєш із неба.

І на скриньці я бачу – ім’я твоє пилом припало.

Ну чому ти пішла, коли ти мені сильно треба?

І завжди, і завжди мені буде тебе мало.

Смерть приходить і робить коханих святими.

Ось і ти – моя люба – святою для мене стала.

Якими ж мізерними та якими ж малими

Ми є перед зеленню, що з могили уже виростала

Твоєї. Ти тепер для усіх – як найбільша домашня

Святиня, і маленьке крісло твоє ніхто не чіпає.

Піаніно твоє запилилось й навіть вчорашня

Праця і голка твоя за тобою волає.

Ти любила співати, і гімни твої я усі пам’ятаю —

Не хвилюйся, що ти можеш рано впасти до Лети.

Літній дощ нагадає обличчя твоє – я впізнаю —

На вікні твої обриси він намалює сльозами поета.

Ось і кришка останньої скриньки. І що я тут бачу?

Ця історія – справжня й правдива, хоч, може, і схожа

На казку. Я собі, може бути, когось і чогось не пробачу

,Але рада за тебе, сестричко, бо ти моя милість – Божа!

Дитиною мріяла ти про багатство і славу,

І любила, щоб лицарі сильні підносили квіти.

А тепер ти так часто згадуєш лаву —

Символ, що його люблять усі неофіти.

Емі, так-так, я про тебе пишу, себе ж ти впізнала?

І майстерна, і мудра, і щира, та ще елегантна.

Розкажи, чи яскравою й світлою там була зала,

Що у ній танцювала красуня мрійливо-азартна?

Дочекалася й ти свого щастя, свого чоловіка

Бо ж про це – про весілля – так мріє дівоче сердечко.

Може, я також мрію, та серцем, мабуть, я – каліка,

І лише у думках я буду мати гніздечко.

І ось, на горищі у ряд знов шикуються скрині —

Їх пил обіймає, а час – той безжально руйнує.

І я примостилась, у горі й терпінні в місцині,

Де серце моє причаїлось і вільно сумує.

Чи може нас час розлучити, жорстокий негідник?

Я певна, що ні, бо любов – це дещо із вічності.

І любий мій вчитель, старенький мій проповідник

Говорить: любов – це ознака магічності.

Так-так, саме так, ознака магічності долі,

Яка нехтує часом, дарує закоханим тишу.

Я пручаюсь, бунтую, дикунка, але мимоволі

Я мрію, коли це і я у щасті будинок залишу.

Мої любі, я зовсім не хочу тікати – із отчого дому,

Із милого прихистку серця. Але дощ оцей літній

Розмив усі спогади й туги, показавши обличчю блідому

Що діти – це, врешті, пташки… перелітні.

– Це дуже слабкий вірш, але в ньому – правда. У той день мені було дуже самотньо, і я добряче виплакалась на мішку із ганчірками. Ніколи не думала, що він потрапить туди, де буде розголошувати секрети, – сказала Джо, розірвавши листок, яким професор так дорожив.

– Нехай пропаде, він виконав свій обов’язок, і в мене будуть інші листки, коли я прочитаю всю коричневу книжку, що зберігає твої маленькі секрети, – сказав пан Баер, із усмішкою дивлячись, як вітер розносить вулицею обривки. – Так, – додав він серйозно, – я прочитав це й подумав: у неї горе, вона самотня, вона хотіла б знайти розраду в справжньому коханні. Моє серце сповнене кохання до неї. Чи не піти б мені, щоб сказати: якщо це не надто жалюгідна річ, щоб віддати її за те, що я сподіваюся отримати. Ти візьмеш її в ім’я Бога?

– Отже, ти приїхав, щоб дізнатися, що вона «не дуже жалюгідна», а та сама, єдина коштовність, яка мені потрібна, – прошепотіла Джо.

– Спочатку я не мав сміливості так думати, хоч ти була божественно добра, коли зустріла мене. Але скоро я почав сподіватися, і тоді я сказав: вона буде моя, навіть якщо це коштуватиме мені життя. І вона буде моя! – вигукнув пан Баер, з викликом піднявши голову, немов стіна туману, що повільно підступала до них, і була перепоною, яку йому належало подолати або відважно зруйнувати.

Джо подумала, що це чудово, й вирішила бути гідною свого лицаря, хоч він і не прискакав до неї на гордому скакуні та в пишних обладунках.

– Чому ти так довго не заходив до нас? – запитала вона через хвилину. Було так приємно ставити такі довірчі запитання й отримувати такі ж відповіді, тож вона не могла довго мовчати.

– Це було нелегко, але я не міг зважитися забрати тебе з такого щасливого будинку, поки в мене не буде надії дати тобі інший – після довгого очікування, можливо, й наполегливої роботи. Як міг я просити тебе відмовитися від стількох речей заради бідної старої людини, як я, у якого немає багатства, а є лише трохи вченості?

– Я рада, що ти бідний, бо не винесла б багатого чоловіка, – сказала Джо рішуче, а потім м’якше додала: – Не бійся бідності. Я знайома з нею досить давно, щоб не боятися її і бути щасливою, працюючи для тих, кого я люблю. І не називай себе старим: сорок – це розквіт життя. Я не змогла б не полюбити тебе, навіть якби тобі було сімдесят!

Професор був так зворушений цим, що охоче дістав би хустку, якби міг дістатися до неї, але, оскільки він не міг, Джо витерла йому очі своїм носовичком і сказала, сміючись і відбираючи в нього пару згортків:

– Може, я й рішуча, але ніхто не скаже, що зараз я не у своїй стихії, бо особливе призначення жінки, як вважають, осушувати сльози і зносити свою ношу. Я збираюся додати свою частку, Фридрих, і допомогти заробити на будинок. Примирися з цією думкою, або я нікуди не піду, – додала вона рішуче, бо він спробував відібрати в неї свій вантаж.

– Подивимося. У тебе вистачить терпіння так довго чекати, Джо? Я повинен виїхати і працювати