Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

Джип довіз її до Контрактової площі. Там вона зайшла до просторої червоно-золотої кав’ярні й довго плакала, оточивши себе невидимістю. А потім голос Каменя змусив її подивитися на світ іншими очима. Вона ніби вийшла з темряви на освітлене сонцем поле. Голос сказав Аратарі, що вона вже не мусить іти шляхами звичайних людей – шляхами щоденних потреб. Що вона тепер має право змінювати напрямки і розрізнення світу за власним бажанням, вливати Силу у всі потрібні їй отвори оточуючого безсилля. І вона спробувала повести себе зі світом, як з порожньою пляшкою, з якої вийнято корок і котра не опирається наповненню. Вона побачила думки самотнього відвідувача кав’ярні, що збирався йти додому і – відводячи від себе ближні й дальні погляди – рушила за ним. Той не помітив, як Аратара сіла до його автівки, не зауважив, що вона увійшла до його квартири і присіла на диван у його вітальні. Натомість її помітив пес господаря квартири – доглянутий трирічний далматинець. Він спочатку підібгав хвіст, але жриця безслівно сказала йому: «Не бійся, наші предки разом пили воду з ріки життя». Він здивувався, повірив і підійшов до неї. Аратара зазирнула псові в очі й звідти до неї вийшли великі знання і великі таємниці собачого Роду.

Вийшла пам’ять про безнадійні голодні зими темних тисячоліть, про блукання вовків крижаними пустелями, про Праматір людей Вайю, яка одної ночі під зорями Оріона назвала Праматір Псів своєю сестрою, і про іншу Праматір – Мару, яка покликала вовкопсів із сестринського племені йти на захід Сонця за своїм народом. У родовій пам’яті далматинця вона побачила вітрові перевали, на яких замерзали мандрівники – люди і вовкопси, побачила неозорі холодні степи, де лилася кров псів, людей, вовків, шамараїв, мартихорів і хижаків, назви котрих давно постиралися з людської пам’яті.

Господар квартири, проходячи вітальнею, здивувався тому, що його пес сидить, немов зачарований, біля порожнього дивана, але це здивування було миттєвим. Його заступило непереборне бажання заснути. Господар повернувся до спальні, швидко переодягнувся у простору піжаму і пірнув у дивні сновидіння, у котрих довговолосі засмаглі люди і страшні пси переслідували червоних биків з рогами, вигнутими на штиб ліри.

Аратара наказала псові стерегти її спокій і теж заснула, підклавши під голову наплічник. У його надрах, у шкіряному мішечку, жив своїм несплячим і загадковим життям Камінь Бау. Милосердна Богиня звільнила її тої ночі від сновидінь.

Мітелика ув’язнили в невеликій кімнаті. Його привели до неї із зав’язаними очима. Справжніх вікон у кімнаті не було, лише під стелею Валерій Петрович побачив прямокутні отвори, закриті склопакетами. Навіть десятирічний хлопчик не зміг би пролізти крізь ці віконця.

У його розпорядженні залишили надувний матрац, нічний горщик із кришкою, пляшку води з написом «Джерельна» і пачку солоних крекерів. Денне світло ледь проходило крізь склопакети. Мітелик обстежив двері. Міцні й товсті, вони були зроблені з дуба. Старший консультант відразу упізнав щільні петлі ліній, притаманні цій деревині. Вибити такі двері, вирішив він, навряд чи пощастить. На стелі кімнати були закріплені світильники з дзеркальними відбивачами, але вимикач не працював. Від стін тхнуло невисохлою штукатуркою. Поміркувавши, що це приміщення аж ніяк не покращить йому здоров’я, Мітелик сів на матрац і віддався до таких роздумів, які зазвичай застрибують до мізків людини, що потрапила у халепу через власну необачність.

Тепер мрії щодо «власної теми» у війнах магів здалися йому цілковитим ідіотизмом, вартим тої субстанції, котру люди зазвичай зливають в унітази. Кілька міцних проклять відправилися на пошуки зрадника Почеконіуса. Але найбільше його муляла звістка про загибель Яри. Заклятий Камінь, що колись так мирно спочивав у шухляді археолога, став причиною смерті двох із дворового тріумвірату Мітеликового дитинства і тепер загрожував смертю останньому з причетних до його таємниці «братанів». Доля Індиго на тому тлі також не виглядала оптимістичною. Як тільки вона скористається «контактною» камерою схову, міркував Валерій Петрович, «погані дівчата» відразу впіймають її і, можливо, заволодіють Каменем. Зі всіх складових програної ним (і покійним Ярою) гри найзагадковішим фрагментом залишався Вигнанець. Але що тому магові до долі якогось лузера, якому стало розуму попастися у найпримітивнішу із можливих пасток?

«Чому вони відразу мене не вбили? Адже для цих пацанок когось там прикандичити – як два пальці об асфальт, – розмірковував Мітелик, пережовуючи крекери. – Може, я – приманка? А може, вони сподіваються обміняти мене на когось або на щось? Ні, це повна маячня, я ж не маю жодної цінності для Вигнанця. А для Ордену? Також ні. Може, їм потрібні зошити Адамчука? Навряд чи. Якби були потрібні, вони б про них дізналися. Але їх цікавив лише Вигнанець. Вони вважають, що Камінь у нього, і вийдуть на нього через Індиго. А що потім? Битва екстрасенсів? І що тоді буде зі мною, якщо вони переможуть?»

Він припинив гризти крекери, підійшов до стіни і підстрибнув, намагаючись зазирнути у віконце. Але за ним чогось іншого, окрім шматочка неба і верхівок дерев, годі було побачити. Він ще побавився зламаним вимикачем і повернувся до матраца. Тепер йому залишилося лише чекання. Плюс коловорот думок, у котрих не було жодного надійного просвітку.

Дівчина і пес-далматинець впевнено йшли на південний захід. Вони оминали великі траси і час від часу використовували попутні автівки. Чи то інтуїція, чи то Камінь підказали Аратарі, що у столиці