Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Аж ось тишу порушило легеньке скрипіння за стіною. Нарешті вона лягла. Ну що ж! Приємного сну! Якби вона зараз розчинила навстіж двері, він би вже не зайшов!

Але його скривлені гіркою посмішкою уста тремтіли; він затулив очі руками.

Наступного дня надвечір Сомс стояв біля вікна їдальні, похмуро дивлячись на сквер.

Сонце й досі золотило платани, і їхнє ясно-зелене широке листя вилискувало й тріпотіло від легенького вітерця під музику катеринки, що лунала на розі. З нудною одноманітністю вона грала вальс, старовинний вальс, що вже вийшов із моди; грала знову й знову, хоч під її мелодію танцювало одне тільки листя.

Вигляд у катеринщиці був не дуже веселий: вона стомилася, і з вікон високих будинків на площі ніхто не кинув їй жодного пенні. Вона перенесла катеринку на три будинки далі й завела знову.

Це був той самий вальс, що його грали на балу в Роджера, коли Айріні танцювала з Босіні, і Сомс знову відчув пахощі гарденій, що їх навіяла підступна музика, як і тоді, коли дружина промайнула повз нього, пориваючи Босіні далі й далі в глибину нескінченно-довгої зали, і перед ним пропливли її золотаві коси й лагідні темні очі.

Катеринщиця поволі крутила ручку; вона грала свій вальс цілісінький день — грала по всій Слоун-стріт, грала, може, і самому Босіні.

Сомс повернувся, взяв із різьбленої скриньки сигарету й знову підійшов до вікна. Вальс гіпнотизував його. Раптом на вулиці з'явилася Айріні. Із згорненою парасолькою в руці вона швидко йшла через сквер, простуючи до будинку. На ній була рожева блузка з широкими рукавами, якої він іще ні разу не бачив. Айріні зупинилася біля катеринки, видобула гаманець і дала жінці монету.

Сомс відступив у глиб кімнати й став так, щоб йому було видно хол.

Вона відімкнула двері своїм ключем, поставила парасольку й зупинилась перед дзеркалом. Щоки її палали, наче обпалені сонцем, уста розтулилися в усмішці. Вона простягла руки, ніби хотіла обійняти себе, і засміялася, але сміх її звучав як ридання.

Сомс ступив наперед.

— Дуже гарно,— сказав він.

Айріні рвонулася вбік, наче підстрелена, і метнулась до сходів. Він заступив їй дорогу.

— Чого ти так поспішаєш?— мовив він і втупився в кучерик, що звисав над її вухом.

Айріні здавалася невпізнанною. Вона вся ніби пломеніла -такими ясними барвами палали її щоки, очі, уста й ця вперше бачена блузка.

Вона підвела руку й пригладила кучерик. Дихала вона швидко й глибоко, наче після бігу, і від її волосся, від її тіла, здавалося, линули пахощі, наче від щойно розквітлої квітки.

— Ця блузка мені не подобається,— поволі мовив Сомс.— Вона занадто м'яка, безформна!

Він підніс палець до її грудей, але вона відштовхнула його руку.

— Не торкайся до мене!— вигукнула вона. Він схопив її за руку; вона випручалась.

— Де ти була?— запитав він.

— На небесах — не в твоєму домі!

І з цими словами побігла нагору.

Надворі — на подяку — під самісінькими дверима катеринщиця грала вальс.

А Сомс стояв непорушно. Що завадило йому піти слідом за нею?

Може, він у своїй уяві бачив, як на Слоун-стріт Босіні визирає з вікна, напружуючи зір, щоб іще раз побачити вдалині постать Айріні, як він підставляє вітру своє розпалене обличчя, пригадуючи ту мить, коли вона пригорнулася до його грудей, а в кімнаті й досі відчуваються її пахощі й лунає її сміх, схожий на ридання.

I. СВІДЧЕННЯ МІСІС МАК-ЕНДЕР

Певна річ, багато людей, а між ними й редактор «Ультравівісекціоніста» — журналу, який саме був у розквіті своєї юності,— вважали б Сомса телепнем за те, що він не зірвав замків з дверей кімнати своєї дружини й, добряче її відлупцювавши, не завоював знову подружнього щастя.

У наші дні брутальність куди менше приправлена гуманністю, ніж колись, проте ті люди, котрі й досі не втратили сентиментальності, можуть бути спокійні, бо Сомс нічого такого не вчинив. Форсайти не полюбляють відвертої брутальності: вони занадто обачні й, загалом, надто м'якосерді. До того ж Сомсові була властива гордість, не досить велика, щоб спонукати його на справді благородний вчинок, але цілком достатня, щоб утримати від ницого вчинку, на який він міг зважитись хіба що зопалу. Але над усе цей справжній Форсайт боявся опинитися в смішному становищі. Не наважуючись побити дружину, він не бачив ніякої іншої ради і тому без жодного слова змирився із своїм становищем.

Впродовж усього літа й осені він і далі ходив собі в контору, роздивлявся картини й запрошував на обід своїх друзів.

З міста він так і не виїхав: Айріні відмовилась переселятися. Будинок у Робін-Гілі, хоч і докінчений, стояв порожній, без господаря. Сомс подав позов на Пірата, вимагаючи, щоб той відшкодував йому триста п'ятдесят фунтів.

Інтереси Босіні захищала адвокатська фірма «Фрік і Ейбл». Визнаючи самий факт перевитрати, вони побудували оборону на одній підставі, яку, оминувши юридичну фразеологію, можна коротко викласти так: твердити про те, що людина порушила дозвіл «чинити за власним розсудом, дотримуючись умов, зазначених у даному листуванні»,— це очевидна нісенітниця.

Завдяки збігові обставин, хоч і випадковому, але цілком імовірному у вузькому колі юристів, Сомсові пощастило дізнатись, якої саме лінії дотримуватиметься на суді захист,— його компаньйонові Бастарду на обіді в Уолміслі, урядовця, що визначав суму судових витрат, довелося сидіти поряд з молодим Ченкері, адвокатом, котрий спеціалізувався на цивільних справах.

Потяг до розмови на