Бурецвіт - Марія Ряполова

— Що? — обернувся він, швидко крокуючи.

— Ти… ну… я ж зруйнувала твоє житло.

— А! Та нічого! Піду у великий світ! Подивлюся, як там усе.

— Але там не так. Там їжа не з’являється нізвідки. І там тобі можуть зашкодити!

— Годі балакати, — буркнув мій учень.

Ну от, один раз ти робиш помилку, і вже Мереж починає пшикати на тебе.

— Я не боюся! — крикнув шляхетний Тенто.

Скоро ми дійшли до краю заповідника. Там, у великому світі, все ж було набагато холодніше.

— Гадаю, ота купа снігу — це ваш транспорт, — припустив розбійник.

— Але вона далеко, — здивувалася я.

— Заповідник трохи відійшов, — сказав Тенто.

— Ну, чого чекаєш? О, він зібрався у великий світ, наш сміливець. А сам не може за ліс і кроку ступити! — збиткувався Мереж.

Шляхетний Тенто згорда глянув на нього й обережно вийшов з-під дерев, по коліна занурившись у сніг.

— Ходімо, — сказав він невпевнено.

Ми, незграбно перестрибуючи з місця на місце, почали просуватися до авта.

— З якого ви міста? — спитав шляхетний Тенто.

— З Нічного, — відгукнулася я.

— Буду у великому світі — обов’язково заїду в гості.

— Спитаєш крамницю з чарівними рослинами. У мене там крамниця…

Ми дійшли до фігурної кучугури, всередині якої дрімала машина, я намацала ручку й відчинила дверцята.

— Ну, тримай!

Я скинула куртку, передала її розбійникові та пірнула в салон. Те саме зробив Мереж.

— Бувай, Тенто!

Я ввімкнула зовнішній обігрівач, сніг стік з авта водою, Тенто відстрибнув, але потім присунувся знову, щоб тепле повітря доходило до нього. Розбійник геть закляк, мою куртку обв’язав довкола пояса, Мережеву накинув поверх своєї.

— Хай щастить! — крикнув він.

17

Так само раптово, як усе починалося, все й закінчилося для мене. Я повернулася до свого звичайного життя. Вдень ми торгували рослинами, ввечері Мереж учив теорію, а я просиджувала годинами під телевізором.

— Найкращі чарівники з усього світу намагаються врятувати Великий заповідник. Це унікальне природно-магічне явище належало до семи чудес світу… — розповідає верхня половина тітоньки з панорамою заповідника за спиною.

Я перемкнула канал.

— Безперечно, катастрофу спричинила людина, — пояснював чоловік у погонах. — Зараз ми розшукуємо винуватця.

Ще один канал.

— Хто ж цей злочинець, що зруйнував найпрекраснішу місцину нашого краю?

Ну от, ніхто нічого не знав про той заповідник, а тепер усі тільки за нього й хвилюються. Я знову перемкнула.

— Ми гуляли лісом, як раптом посипався сніг! — розповідала Перла, що позувала в норковій шубці на тлі засніженого, але ще зеленого лісу.

Замість неї з’явилася стурбована репортерка і заляскотіла:

— Чи є надія порятувати цей чарівний куточок нашої землі?

Чи поталанить найкращим магам побороти лихо?

Я вимкнула телевізор. Плакуче деревце схлипнуло. Я взяла телефон і набрала номер русалок.

— Алло! — гаркнув один з них.

— Привіт, це Лірина.

— А, добридень!

— Як справи? — запитала я.

— Чудово, — відповів русалка.

— У Бурецвіта, — уточнила я.

— Ще краще!

— Хіба?

— Авжеж. Він упорався.

— Тобто?

— Закохався він.

— Нічого собі!

— Так. Повідомив нам ім’я своєї обранки, — похвалився русалка.

— Зрозуміло. І як це він спромігся?…

— Спромігся.

— За такий короткий час…

— Ну, час у нього був.

— Це не Перла?

— Ні.

— Я її знаю?

— Угу.

— Господи, невже… Мася?

— Ні. Ще гірше.

— Ще гірше?

— Він назвав тебе.

Русалка замовк. Було чутно, як він щось жує.

Я сиділа, як по голові вдарена.

— Алло, — сказав русалка.

— Чого ти жуєш, коли розмовляєш по телефону? — поцікавилася я.

— Це жуйка. З м’ятою. Щоб був свіжий подих. Щоб тобі було приємніше зі мною балакати.

— А.

— Угу.

— Я не знала, що мені має стати приємніше.

— Тепер знаєш. Тепер тобі приємніше.

— Справді.

— А в тебе там тихо? Чародій не приходив, нікого не підсилав?

— Ніби ні. Все гаразд.

— Бісове пророцтво. Хвилююся через це.

— Я теж.

— Я тобі зателефоную, якщо від шукача будуть вісті.

— Гаразд.

— Угу.

Русалка поклав слухавку.

Ну не знає він вислову «до побачення». Я підвелася на хиткі ноги і попленталася до своєї кімнати, де Мереж мав учити орхідеєзнавство. Мені треба було з кимсь поговорити.

Мереж сидів, обкладений якимись папірцями.

— Що робиш? — спитала я.

— Пишу.

— Знову вірші?

— Прозу.

Мереж хутко позбирав папірці та заховав під ліжко.

— Чого ти?

— Я тобі