Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта - Ірвін Ялом

— Проблеми із пенсією? Ви, напевно, жартуєте. Це те, заради чого я працював, — і ось тепер я можу вийти на пенсію.

— Ви не будете сумувати за роботою?

— Лише за головним болем. Але думаю, що в мене з’явився спосіб взяти його із собою на пенсію! Мігрень я маю на увазі, що ж іще. — Марвін широко посміхнувся, вочевидь задоволений тим, що так дотепно пожартував. — Серйозно, я втомився, і мені набридла моя робота за всі ці роки. За чим я буду шкодувати? За новими бланками для оподаткування?

— Інколи вихід на пенсію пробуджує важливі почуття, тому що це значний етап у житті. Це нагадує нам про те, що життя минає. Як довго ви працювали? Сорок п’ять років? І раптом ви припинили, ви переходите в іншу стадію. Коли я буду виходити на пенсію, гадаю, що усвідомлю більш чітко те, що завжди знав: життя має свій початок і свій кінець, і воно повільно переходить з однієї стадії в іншу, а нині я наближаюсь до кінця.

— Моя робота пов’язана з грошима. Це така собі гра. Вихід на пенсію насправді означає, що я заробив достатньо грошей і мені більше не потрібно працювати. У чому проблема? Я можу досить комфортно жити, не працюючи, на відсотки від депозитів.

— Але, Марвіне, що для вас буде означати не працювати? Усе ваше життя ви працювали. Ви маєте якесь своє тлумачення слова «працювати». Я маю підозру, що є щось страшне для вас у тому, що ви більше не будете працювати.

— Кому це потрібно? Нині дехто з моїх заступників працює дуже наполегливо, намагаючись назбирати достатньо грошей, щоб колись жити на відсотки. Це я називаю божевіллям — вони мають сходити до психотерапевта.

Знову інша тема: ми говорили, але не чули один одного. Знову і знову я прохав Марвіна зазирнути до себе всередину, усвідомити хоча б на хвилину величезну перспективу, визначити глибинні проблеми свого існування — розуміння його обмеженості, старіння та згасання, а також страх смерті, усвідомлення життєвої цілі. Але ми говорили різними мовами, не розуміючи одне одного. Він ігнорував мене, неправильно тлумачив. Здавалося, що він просто прилип до поверхні речей.

Стомлений від мандрівки наодинці цим чужим підземеллям, я вирішив наблизитися до проблем Марвіна. Я розпитував його про роботу. Так я дізнався, що в дитинстві батьки та вчителі вважали його математичним генієм. Але, коли йому було вісім років, він провалив прослуховування для участі у «Quiz Kids»[44]. Він так ніколи й не виправдав сподівань.

Я помітив, що він зітхнув, коли сказав це, і запитав його:

— Це, напевно, було для вас великою травмою. Як ви її лікували?

Він сказав, що, ймовірно, я тоді був надто маленький і не міг порахувати, як багато восьмирічних хлопчиків не потрапили на шоу.

— Почуття не завжди збігаються з раціональними поясненнями. Насправді, частіше за все ні. Якби я здавався кожного разу, коли мене ображали, я б ніколи нічого не досяг.

— Мені здається, що вам дуже важко говорити про травми.

— Я був одним із сотень дітлахів. Це не така вже й велика проблема.

— Я також помітив, що, коли намагаюся зблизитися з вами, ви даєте мені зрозуміти, що вам нічого не потрібно.

— Я прийшов по допомогу. Я відповім на всі ваші запитання.

Було зрозуміло, що пряме звертання не допоможе. Марвін потребує багато часу, щоб виявити всі свої рани. І я вирішив звернутися до самого початку. Марвін народився в Нью-Йорку в збіднілій єврейській родині. Він вивчав математику як основну дисципліну у місцевому коледжі і мало думав, що буде робити після випуску. Найбільше він хотів одружитися — він зустрічався з Філіс із п’ятнадцяти років — і, оскільки зовсім не мав грошей, вирішив стати вчителем у старшій школі, щоб якось заробляти на прожиття.

Через шість років навчання учнів тригонометрії Марвін відчув, що загруз. Він дійшов висновку, що його мета — розбагатіти. А перспектива провести ще тридцять п’ять років у ролі вчителя та отримувати мізерну платню здавалася йому нестерпною. Він був певен, що рішення піти працювати в школу було серйозною помилкою, і в тридцять років вирішив усе виправити. Закінчивши курси бухгалтерів, він попрощався з учнями та колегами і заснував свою невеличку компанію, яка врешті стала досить прибутковою. А ще, інвестувавши в нерухомість Каліфорнії, він став справді заможним.

— Але постає одне питання, Марвіне. Чим ви будете тепер займатися?

— Ну, як я й казав, більше немає потреби заробляти та відкладати гроші. У мене немає ні дітей — і тут його голос став безрадісним, — ні бідних родичів, ні бажання віддати свої заощадження на доброчинність.

— Ви шкодуєте, що у вас немає дітей?

— Усе вже в минулому. Я був засмучений тоді, тридцять п’ять років тому. Зараз у мене багато своїх планів. Я хочу подорожувати. Я хочу поповнити свої колекції: марки, нагрудні значки з портретами кандидатів, які я збираю під час передвиборних кампаній, стара бейсбольна форма, а також «Рідерз Дайджест»[45].

Далі я хотів дещо дізнатися про стосунки Марвіна з його дружиною. Він наполягав на тому, що в них були дуже гармонійні стосунки.

— Після сорока одного року разом я все ще впевнений, що моя дружина — чудова жінка. Я ненавиджу, коли її немає поряд, я хочу проводити з нею кожен вечір. Насправді я сповнений теплих почуттів, коли бачу її вдома в кінці дня. Уся моя напруга зникає. Мабуть, можу сказати, що вона мій валіум[46].

За словами Марвіна, їхнє сексуальне життя, за винятком останніх шести місяців, було чудовим: незважаючи на сорок один рік, здавалося, між ними все ще зберігалися бажання та пристрасть. Коли з Марвіном сталися випадки порушення потенції, Філіс спочатку виявила розуміння та була надзвичайно терплячою, але протягом останніх кількох місяців почала дратуватися. Кілька тижнів тому вона пробурчала, що втомилася від того, що її постійно дурять — кожного разу вона збуджується, але не отримує задоволення.

Марвін надавав великої ваги почуттям Філіс і був глибоко стурбований, що не задовольняє її. Кілька днів він розмірковував про той неприємний епізод зі своєю чоловічою неповноцінністю. Він був цілком залежний від дружини, і, щоб відновити рівновагу, йому потрібна була вона: інколи вона переконувала його, що він все одно для неї мужній та сильний, але він так само хотів фізичного задоволення. Вона намилювала його в душі, голила його, масажувала його тіло, брала до рота його м’який пеніс і ніжно тримала його, очікуючи, що він прокинеться.

Я був вражений на другому сеансі, як і на першому, тим, що Марвін не виявляв ніякої зацікавленості, коли розповідав свою історію. Хіба йому самому не