Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

Він наче сказився. Схопився на ноги і пожбурив пластиковим стільцем у стіну, волаючи:

— Ні! Це неможливо! Неможливо! Вона кохала мене! Чуєте?! Мене вона кохала!

На нього накинулися наглядачі, заламали руки за спину і вивели. До мене долинув його крик: «Нащо ви це робите, Маркусе? Нащо ви все паскудите? Прокляття на вас! На вас, Пратта і Стерна!».

Після цієї сцени я й почав писати історію Ноли Келлерґан, п’ятнадцятирічної дівчини, яка задурила голову цілому американському містечку.

16. «Початки зла»

(Аврора, Нью-Гемпшир, 11–20 серпня 1975 року)

— Гаррі, скільки треба часу, щоб написати книжку?

— Ну, це залежить…

— Від чого залежить?

— Від усього.

11 серпня 1975 року

— Гаррі! Любий Гаррі!

Вона влетіла в дім із рукописом у руках. Був ранок, ще й дев’ятої не вибило. Гаррі сидів у кабінеті, порпаючись у паперах. Нола зазирнула в двері й помахала портфелем із дорогоцінним текстом.

— Де він був? — роздратовано запитав Гаррі. — Де, чорти б його вхопили, був цей клятий рукопис?

— Гаррі, ну вибачте. Любий Гаррі… Не гнівайтеся на мене. Я взяла його вчора ввечері, ви спали, то я прихопила його додому, почитати… Мабуть, не слід було… Але це так гарно! Повірити не можу! Так чудово!

Вона, всміхаючись, простягнула йому стос аркушів.

— І що? Тобі сподобалося?

— Сподобалося? — вигукнула вона. — Питаєте, чи сподобалося це мені? Не те слово! Я у захваті! Це найпрекрасніше з усього, що я колись читала! Ви надзвичайний письменник! Це буде велика книга! Ви незабаром уславитеся, Гаррі. Чуєте? Уславитеся!

І, сказавши те, вона заходилася танцювати. Танцювала в коридорі, протанцювала до вітальні й дотанцювала до тераси. Вона була така щаслива! Прибрала зі столу на терасі. Витерла росу. Застелила скатертину і приготувала робоче місце — принесла його ручки, зошити, чернетки і ретельно дібрані на березі камінці для прес-пап’є. Потім принесла каву, вафлі, печиво і фрукти, поклала на стілець подушку, щоб йому було зручно. Вона старалася, щоб скрізь був лад, щоб він міг працювати в щонайкращих умовах. Улаштувавши Гаррі за столом, почала клопоталася в хаті. Прибирала, готувала їжу, все робила, щоб він міг цілком зосередитися на книжці. Щоб міг писати і ні про що не думати. В міру того як зростав стос пописаних аркушів, вона їх читала, деколи робила поправки, а потім передруковувала начисто на своєму «ремінґтоні»; вона працювала пристрасно і віддано, як найвірніша секретарка. І лише поробивши всі справи, дозволяла собі сісти неподалік від Гаррі, не дуже близько, щоб не заважати, й дивилася, як він пише. Вона була щаслива. Вона була дружиною письменника.

Того дня пішла відразу пополудні. Як завжди, лишаючи його самого, давала вказівки:

— Я вам приготувала сандвічі. Вони в кухні. У холодильнику — холодний чай. Головне, їжте як слід. І відпочиньте трохи, бо у вас болітиме голова. Ви ж знаєте, любий Гаррі, що буває, коли ви забагато працюєте: починаються ті жахливі мігрені, від яких ви стаєте такий дратівливий.

Обняла його.

— Ти ще прийдеш сьогодні? — запитав Гаррі.

— Ні. В мене справи.

— Які це справи? І чому так рано йдеш?

— Справи, і все. Жінка має бути загадкова. Це я в одному журналі прочитала.

Він усміхнувся.

— Ноло…

— Що?

— Дякую тобі.

— За що, Гаррі?

— Та за все. Я… я нарешті пишу книжку. І це лише завдяки тобі.

— Любий Гаррі, мені в житті потрібно тільки одне: піклуватися про вас, бути завжди поруч із вами, допомагати вам писати книжки, створити з вами сім’ю. Уявіть лишень, які ми будемо щасливі разом! Скільки дітей ви хочете, Гаррі?

— Та хоча б троє!

— Авжеж! І навіть четверо! Два хлопчики і дві дівчинки, щоб не було зайвих суперечок. Я хочу стати пані Квеберт. І пишатися своїм чоловіком більше за всіх на світі!

Вона пішла. Дісталася шляхом із Гусячої бухти до шосе номер один. І знову не помітила тіні, що зачаїлася в чагарях і стежила за нею.

За півгодини дійшла до міста. Цей шлях вона проходила двічі на день. В Аврорі звернула на головну вулицю і дісталася до скверу, де домовилася зустрітися з Ненсі Геттевей.

— Чому в сквері, а не на пляжі? — заскиглила Ненсі, вгледівши її. — Така спека!

— У мене сьогодні ввечері побачення…

— Що? Ні, тільки не кажи, що ти сьогодні знов їдеш до Стерна!

— Не промовляй цього імені!

— Ти попросила мене прийти, щоб мати алібі?

— Ох, прошу, прикрий мене…

— Та я тільки те й роблю, що прикриваю тебе!

— Ну ще раз. Лише один раз. Будь ласка.

— Не їдь туди! — благально вигукнула Ненсі. — Не їдь до