Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

Пратт не дав збити себе з пантелику.

— Авжеж, стара Квінн приходила до мене. Казала, що знає про захоплення Гаррі Нолою. Та в неї не було доказів, і в мене теж.

— Неправда, — втрутився я. — Вона показувала вам списаний рукою Гаррі аркуш, що недвозначно свідчив проти нього.

— Показувала, один раз. А потім той аркуш зник! У неї нічого не було! І що я мав робити?

— А Елайджа Стерн? — запитав Ґегаловуд, вдавши, ніби змилувався над ним. — Що ви знаєте про Стерна?

— Стерн? — перепитав Пратт. — Елайджа Стерн? А він тут яким боком?

Ґегаловуд взяв гору. Заговорив дуже спокійно, проте безапеляційно.

— Облиште цю комедію, Пратте, я все знаю. Знаю, що ви провадили слідство не так, як зобов’язані були вести. Знаю, що після зникнення дівчинки Тамара Квінн ділилася з вами підозрами щодо Квеберта, а Ненсі Геттевей розповіла про сексуальні стосунки Ноли з Елайджею Стерном. Ви повинні були затримати Квеберта і Стерна, повинні були принаймні допитати їх, здійснити обшук у них удома і занести все це до рапорту. Але ви цього не зробили! Чому? Чому, скажіть? Адже мали вбиту жінку і зниклу дівчинку!

Я відчув, що Пратт розгубився. Намагаючись відновити впевненість, він підвищив голос.

— Я тижні поспіль прочісував усе довкруги! — крикнув він. — Навіть у відпустці! Я зі шкіри вилузувався, щоб знайти те дівча! І нема чого ображати мене у власному домі, ставлячи під сумнів мою працю! Працівники поліції одне з одним так не поводяться!

— Ви перевернули догори дриґом землю і обшукали морське дно, — мовив Ґегаловуд, — але ви знали, що є люди, яких треба допитати, проте не допитали їх! Чому? Відчували власну провину? Яку саме?

Запала довга мовчанка. Я поглянув на Ґегаловуда, він мав рішучий вигляд. Дивився на Пратта спокійно і грізно, не відводячи очей.

— Яку провину ви за собою відчували? — повторив він. — Кажіть! Заради бога, кажіть! Що сталося з дівчинкою?

Пратт одвернувся. Підвівся і відійшов до вікна, уникаючи наших поглядів. Якусь хвилю він дивився на вулицю, на дружину, яка вигрібала з гарденій сухе листя.

— Це було на початку серпня, — тихо озвався він. — На самісінькому початку серпня того клятого 1975 року. Хочете вірте, хочете ні, та якось надвечір дівчинка прийшла в поліційний відділок до мого кабінету. Я почув, як у двері хтось постукав, і не встиг відповісти, як увійшла Нола Келлерґан. Я сидів за столом, читав якусь справу і геть не сподівався її побачити. Привітався, запитав, що сталося. У неї був дуже дивний вигляд. Не кажучи й слова, вона зачинила двері, обернула ключ у замковій шпарині, потім уважно глянула на мене і підійшла. Підійшла до столу, і тоді…

Пратт замовк. Він вочевидь розхвилювався і не знаходив слів. Ґегаловуд був геть незворушний; він сухо запитав:

— І що ж тоді, Пратте?

— Хочете вірте, сержанте, хочете ні. Вона залізла під стіл. Вона… Вона розстебнула мені ширінку, дістала мій пеніс і взяла його в рота.

Я аж підстрибнув.

— Що за маячня?!

— Це правда. Вона смоктала у мене, і я їй дозволив це робити. Вона сказала: «Не стримуйтеся, начальнику». І коли я кінчив, вона втерлася і мовила: «Тепер ви злочинець».

Ми сиділи приголомшені: так ось чому Пратт не допитував ні Стерна, ні Гаррі. Тому що сам він був безпосередньо причетний до цієї справи, ще й так само, як і вони.

Пратт скинув тягар зі свого сумління і тепер хотів висповідатися. Розповів, що невдовзі був іще один мінет. Але якщо перший зініціювала дівчина, то вдруге зробити це змусив її він сам. Якось, патрулюючи район без напарника, зустрів Нолу. Вона йшла пішки від берега, неподалік Гусячої бухти, з друкарською машинкою. Запропонував підвезти, але поїхав не до Аврори, а до лісу Сайд-Крік.

— За декілька тижнів до зникнення я був з нею в Сайд-Крік. Зупинився на узліссі, там ніхто ніколи не ходить. Узяв її руку, приклав собі до прутня і попросив зробити ще раз те, що вона вже робила. Розстебнув ширінку, нагнув її голову і попросив посмоктати… Не знаю, який лихий підштовхнув мене. Тридцять років не годен це забути! Я більше не можу! Заарештуйте мене, сержанте. Я хочу, щоб мене допитали, щоб судили, щоб простили мені. Прости мені, Ноло! Прости!

Побачивши, як чоловік виходить із дому в кайданках, Емі Пратт зчинила такий лемент, що збурила всіх сусідів. Роззяви повибігали на моріжки поглянути, що ж діється; якась жінка гукала чоловіка, щоб не пропустив такого видовиська: «Поліція заарештувала Ґаррета Пратта!».

Ґегаловуд посадовив Пратта в своє авто і, ввімкнувши сирену, подався до Конкорда. Я лишився у дворі. Емі плакала, впавши навколішки біля своїх гарденій, а на Маунтін-драйв збігалися сусіди, й сусіди сусідів, і всенька вулиця, і весь квартал; незабаром коло хати зібралося чи не всеньке містечко.

Геть приголомшений почутим, я сів на пожежну колонку і зателефонував Ротові, щоб розповісти про ситуацію. Мені бракувало мужності зустрітися з Гаррі; не хотілося, щоб він почув таку новину від мене. І незабаром це зробило телебачення. За лічені години в мас-медіа здійнялася справжнісінька буча: всі канали передали, що Ґаррет Пратт, колишній начальник аврорівської поліції, зізнався у здійсненні актів сексуального характеру з Нолою Келлерґан, ставши в такий спосіб потенційним підозрюваним у цій справі. Гаррі зателефонував мені з в’язниці вже ввечері; він плакав. Просив мене приїхати. Не міг повірити, що то правда.

У залі для побачень я розповів йому, що сталося з Праттом. Гаррі був вражений до глибини душі, з очей у нього весь час котилися сльози. Врешті я сказав:

— Це ще не все… Мені здається, вам пора знати…

— Про що? Маркусе, ви мене лякаєте.

— Днями я вас питав про Стерна; так ось, я їздив до нього.

— То й що?

— Я знайшов у нього Нолин портрет.

— Портрет? Що за портрет?

— У Стерна вдома висить портрет голої Ноли.

Я прихопив із собою збільшену світлину, тож показав йому.

— Це вона! — заволав Гаррі. — Це Нола! Нола! Що все це означає? Що це за гидота?

Наглядач закликав його до порядку.

— Гаррі, — мовив я, — заспокойтеся.

— А який стосунок має Стерн до цієї історії?

— Хтозна… Нола ніколи не казала вам про нього?

— Ніколи! Ніколи!

— Гаррі, як я знаю, Нола мала зв’язок з Елайджею Стерном. Того самого літа 1975 року.

— Що? Що? Що все це означає, Маркусе?

— Здається… Ну, як я зрозумів… Гаррі, вам доведеться звикнути до думки,