Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - В. Домонтович

Тікали дзиґарі. В тиші було чути тяжкий з присвистом подих їх обох: гайдамацького ватажка й полковника коронної служби Сави Чалого.

Урвавши мертвотну нестерпність тиші, гайдамацький ватажок сказав Саві, полковникові:

— Оце я й прийшов до тебе, пане полковнику, як мені переказано. І тепер я хочу, Саво, щоб ти мені сказав щиро, попросту, без механіки й без полетики, по-людському сказав мені: чи ж не ти, Саво, колись пішов з людьми проти панів-ляхів, а тепер ти, Саво, з панами йдеш проти людей?

І коли Сава, полковник коронної служби, почув ці слова, відчув він гіркий, немов смак жовчу, смак цих слів: були це ті самі слова, що їх він колись промовив Онисимові, брату своєму названому, ріднішому за брата, перед тим, як наказати джурам взяти Онисима й рубати його й тіло погане собакам викинути.

І тоді немов передсмертна судома перетяла горло Савкові, здавила йому серце. Холодний піт виступив на чолі.

І Сава підвівся. За ним той другий, гайдамацький ватажок, теж підвівся.

Вони стояли один проти одного, схожі, як брати. І Сава відчув, що надто багато він випив того вечора. Не треба було так багато пити перед цією зустріччю.

Сава підніс пістолю, щоб застрелити того другого, ватажка гайдамацького. Той другий зробив це саме.

Сава побачив у себе перед очима чорний отвір пістолі. Вогняні іскри, як полум'яні птахи, пронизали мозок. Десь здалеку дійшов до нього глухий гуркіт пострілу. Чорна пітьма поглинула свідомість.

* * *

Коли палацова служба вбігла на постріл до покою, полковник коронної служби, Сава Чалий — vir fortis et magnanimus — лежав долі з простреленим чолом на заллятому кров'ю килимі, стискуючи в руці пістолю.

Вогник свічки блимав у присмерковій далечині великого дзеркала. Дзиґарі розмірено тікали в тиші кімнати.

Зоряні мандрівники

Тіхо Браге й Йоган Кеплер

Тіхо Браге народився 14 грудня 1546 року в маєткові Кундструп у південній Швеції, що належала тоді до Данії. Він походив з давнього шляхетського роду, і батьки призначали його до судейської кар'єри. Уже хлопчиком він мусив був почати студіювати право. Але сухі юридичні формули, статті законів, переліки штрафів, перспектива бути суддею не викликали в нього жадного ентузіазму. Нічого, окрім огиди й нудьги.

Хлопчик мріяв стати астрономом. Його вабили ніч і зорі, чорнота безодні, провалля темряви, вічність, поглинена мовчазністю. Тайни зоряного неба п'янили його. Коли все засинало в домі, він підводився з ліжка і йшов до вікна, стояв коло вікна і дивився на зорі.

Перед ним одкривався нічний світ, змінений і інший; космос, з якого ніч зривала запону, що нею огортав його день. Денний світ належав усім; він був звичайний, обмежений і здрібнілий, — кундструпський світ з купами гною коло стаєнь, з млявою жвачкою мовчазних корів, брутальною величчю самозакоханих відгодовуваних кабанів, зграями мисливсь псів, з торфяними болотами довкола замку, чорними люстрами ставів і стінами нерухомих лісів. Цей злиденний і дріб'язковий світ був призначений для всіх. Нічний світ космосу належав тільки йому.

З космічного простору в відчинене вікно вривався вітер. Мерзли ноги. Хлопчик злізав на підвіконня. Охоплював руками коліна, дивився на зорі і мріяв розгадати всі таємниці зоряного простору.

Упертість батьків і спротив хлопчика породжували в родині напружену атмосферу. Ставали причиною постійних конфліктів, благань, погроз, люті, кар. Після безсонних ночей, відданих зоряним мріям, він ходив як очманілий, байдужий до всього, ніби глухий. Він бачив у темряві і здавався сліпим при світлі дня. Він засинав над фоліантами законів. Коли приходив учитель почати лекції, він ішов до садка; бажання спати було дужче за все інше. Він спав під деревом або кущем порічок, згорнувшись, як молоде цуценя. Його знаходили і замикали в хаті. Він утікав. Тижнями блукав по лісі, годуючись ягодами й полюючи за малими звірятами. Він був сам, і зорі ділили з ним його самоту. Його розшукували з єгерями й собаками. Натрапивши на його слід, його переслідували, як дичину. Його приводили з мотузком на шиї, виснаженого, голодного, здичавілого, більш упертого, ніж колись.

Він змагався з фанатичним одчаєм. Одстоював своє право бути собою. Не бути ні суддею, ні адвокатом, ні прокурором. Не служити. Своє право самоствердження. Свободу протиставити службі знання. Волю вибрати для себе не станову професію, визначену для нього батьками згори, гідну шляхтича з старовинного данського роду, а науку, що жадною професією не є і соціального становища в суспільстві не визначає. Він волів зректися свого станового положення; волів не бути шляхтичем, щоб урятувати себе як людину.

Визволення прийшло непрямо. Воно з'явилося несподівано, на бічних шляхах. Разом зі звісткою про смерть дядька. Смерть дядька принесла Тіхо велике майно і зробила його матеріально незалежним. Тепер він міг повісити на цвях свою юристику і вибирати для себе те, що йому забажалося б.

Тіхо Браге поїхав до Німеччини студіювати астрономію, астрологію і алхемію. Йому було 16 років, коли він почав свої студії в Ляйпціґу, тоді в Віттенберзі й Ростоці.

Чорна ратушна башта тяжіла над містом. Ліси оперезували Ляйпціґ. Дощі змивали покидьки з вулиць у канави річок, прокопані попід міськими стінами. Од чорної річкової води тхнуло задушливим смородом торфяних боліт. На ляйпціґський ярмарок з'їздилися крамарі з усіх країн і з усіх міст світу. З Голландії, Швеції, Польщі, Флоренції, Парижа, Туреччини. Тут усе можна було купити і все продати. Навіть душу.

Вузенькі круті сходинки вели вниз до льоху на ярмарковому майдані, де Фавст уперше зустрівся з Мефістом. Тут охоче показували одвідувачам самотній і глухий куток, де доктор Фавст, славетний маг, алхемік і астролог, підписав угоду з дияволом на  продаж своєї душі, щоб усе могти і все знати.

Веселі гарненькі дівчата переповнювали місто. В домі з вузькими й довгими вікнами, заскленими синім і червоним склом, співали хлопчики; добірні музики грали на органі, що славився на цілу Німеччину.

Леґенда про Фавста хвилювала Тіхо. Вона забарвлювала для нього його перебування в Ляйпціґу. З пожадливою, ніколи не насичуваною цікавістю він спинявся кожного разу на вулиці, коли ґротескні й смішні ляльки показували перед юрбою трагічну долю доктора, що задля знання зрікся своєї душі.

Тіхо Браге вів життя бурша. У присмерках льохів, вистукуючи кухлем по заллятому пивом столу, горлав пісень. Кохав дівчат. У запалі сварки спішив витягти з піхов рапіру, щоб десь у лісі на березі річки