Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

— У Парижі неспокійно. Народ по-своєму дожидає подій, що під час них сподівається добряче поколобродити. Як на мене, то я б його приструнчив не тоді, коли він уже зірветься з припон, а поки він ще тільки вагається, розпалюючи в собі жадобу.

— На щастя, тебе не питають. Ми хочемо напасти на іспанську всесвітню державу, і не слід, щоб Париж був спокійний. Народні заворушення можна повернути на яке завгодно діло — навіть на добре й корисне. На те ж ми й владарі. Моїй сестрі все ж таки годилось би бути у мене на весіллі.

Брат наполягав на тому, бо аж надто добре розумів, чому, власне, вона не прийшла. Він не хотів діяти так, як, на її думку, заповідала перед смертю мати: не виїхав з Парижа й не повів протестантів проти двору. Натомість він зрікся своєї сили й своєї долі, щоб кохатися з принцесою Валуа, і цього сестра йому не пробачила. Він розчарував її як король і як брат. У юній Катрін почувала себе ображеною й зневаженою небіжчиця Жанна. Та й сама від себе мала сестричка ревнувала великого брата, що цілував іншу. Він знав Катрін, як самого себе, і від нього ніщо не могло втаїтись; заперечував він усе те лиш перед Конде, але не перед собою. Отож він сказав:

— Вона помиляється, кузене, і коли я вже від'їду, тоді поясни їй усе! Я таки залишу Париж, як хоче вона і як заповідала наша мати. Правда, повернусь я не з військом, а з англійським золотом.

— Ти? Нав'ючений, як віслюк? — недовірливо спитав кузен, і Анрі був радий тому, що він питає хоч недовірливо, а не зневажливо. І саме в ту мить до них підійшов Філіпп Морней.

— Замість вас роль віслюка зіграю я, ваша величносте, — сказав він, витяг шию й заревів по-ослячому. — Золотий віслюк — зачарована істота, але занадто коштовний вантаж уводить небеса в спокусу: днище в корабля розійдеться, і віслюк потоне в морі. Деякі прикмети кажуть мені, чим усе скінчиться. Ваше життя, величносте, куди дорожче: за нього платять багато. Ви, певне, знаєте хто, — шепнув він і кивнув у бік стіни, за якою було те місце, звідки спрямовувалося все, в тому числі й ця справа.

— Тоді я лишаюся, — зразу вирішив Анрі.— Це навіть краще — лишитися тут. Так мені легше бути самому собі хазяїном. Ми з паном адміралом сильніші, коли ми разом.

— Принаймні в тебе є Марго, — докінчив Конде й відвернувся. Саме це було на думці в Анрі; він злякався й замовк.

Філіпп Морней уклонився церемонніше, ніж звичайно кланявся своєму королю.

— Ваша величносте, тепер я прошу вас відпустити мене. А що той, хто від'їжджає, подібний до того, хто вмирає, то вислухайте ласкаво мій заповіт! Вас затримують тут, щоб інші не запідозрили чогось завчасно й не пробилися з міста всі разом, досить сильним загоном. Тільки в такий спосіб вони ще можуть вирватися звідси цілими, і в них є природне почуття, яке остерігає їх, — мов ото в худоби, що боїться різницького подвір'я. Прислухайтесь до розмов довкола, і ви не почуєте жодного, хто б не волів бути чимдалі звідси, а зволікають вони лиш через вас, бо ви бездіяльно чекаєте, що станеться, величносте.

— Філіппе, ти від імені пана адмірала склав блискуче послання до короля Франції про те, що його піддані за своєю натурою нічого так не потребують, як грабувати й убивати — якщо не чужинців, то одні одних. І тепер знов так само згущуєш барви. Коліньї запевнили в приязні короля. У нього ще менше недовіри, ніж у мене, а то чого б він лишався тут?

— Він лишається, бо його чекає домовина. А тебе чекає ліжко.

Їх розділив гурт підхмелених гостей. А коли Анрі почав знову шукати друга, то вже не знайшов.

А галас і штовханина все зростали, бо гості почали виходити з палацу герцога Анжуйського. Товариство перебиралося до Лувру, щоб там продовжити перерваний уранці бенкет. Сьогодні гучних суперечок уже не було; натомість усіх опанувала наче якась сліпота: тиснучись і штовхаючись, люди не бачили, кого відпихають з дороги або втягують у своє клубище. Належну пошану виявляли ще хіба лиш до короля Франції та його найближчого оточення. Анрі тим часом відтерли надто далеко, він уже не бачив Марго — кругом жива стіна й ніде ні просвітку, ніби вві сні. І він мимоволі почав гукати:

— Марго! Марго!

Хтось відповів:

— Вона вже поїхала в кареті зі своїми фрейлінами. Сюди, ваша величносте, до мене!

Анрі не бачив того, хто кричав. Він упізнав Агріппин голос, але більше його не чув.

— Пропустіть мене! — звелів він. — Я хочу до королеви.

У відповідь чийсь манірний голос позад нього, майже над самим вухом, почав говорити вельми зухвалі жарти. Мовляв, до котрої королеви він хоче? Єлизавета Австрійська навряд чи кликала його, а до пані Катрін у руки він іще встигне, поспішати нема чого. Анрі озирнувся, але той молодий бевзь замішався в юрбі й удавав, ніби він знати нічого не знає. А був то дю Га, любчик герцога Анжуйського, і те, що він плів, він, звичайно, почув від свого пана, а дізнатися, що в Анжу на думці, не завадило б. Тому Анрі засміявся й кивнув юнакові, щоб той підійшов. Аж раптом сталося диво дивне: дю Га заверещав і підлетів над головами, описавши в повітрі дугу. То Леві де Леран — дворянин-протестант, схожий на вродливого пажа — зненацька з усієї сили садонув його коліном спіднизу в такий принадний для декого зад. Ті, кому фаворит падав на голови, сахнулись і повалили інших. Зчинилась небезпечна буча, що могла захопити всіх. Один із придворних короля