Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

справді має на що нарікати: як на її давніші романи, хоч уже й забуті, так і ще на дещо. І те дещо було навіть прикріше — особливо для неї, бо ж він не мав такої певності, що її мати отруїла його матір. Але тепер вона загладила той злочин, урятувавши життя йому, і цим усунула страхітливу перепону, що раз у раз поставала між ними. Марго боролась за Анрі, надихана сном, посланим їй з неба, — боролась і перемогла, й тепер, окрилена, поспішала отримати нагороду.

Анрі вже скупався, перевдягся, і сам він, і його покій були напахчені. Коли Марго ввійшла, він зустрів її поглядом, у якому горіла та сама жага, що й у її очах. В обох завирувала кров, обох пойняла солодка млість, і вони ледь не кинулись у обійми одне одному. Та, на жаль, у покої був ще й третій: низенький, зате веселий поет, його друг Агріппа.

— Добрий мій Агріппо, — рішуче промовила королева Наваррська. — Зоставте мене на самоті з королем, моїм мужем, я маю відкрити йому одну важливу державну таємницю.

Д'Обіньє з готовністю всміхнувся, та перше ніж вийти, замість двох разів уклонився тричі: перший раз королю, другий — королеві, а третій — у бік ліжка. Молодята щиро засміялись, а Анрі ще й сказав:

— Кохана королево! Мені ще дужче кортить знати вашу державну таємницю, ніж ви гадаєте, — І теж глянув на ліжко, — Одначе дозвольте Агріппі спочатку докінчити своє повідомлення. Він знає про якісь дивні призвістки.

— Не призвістки, величносте, я цього не кажу. Випадки, а може, просто прикметні дрібнички повсякденного життя.

— Невже в Парижі таке діється повсякдень, Агріппо? Скажіть самі, люба моя королево, чи тут справді так заведено, щоб народ збирався цілими юрмами й слухав, як ваші священики паплюжать наших одновірців? Стоїть такий попище де-небудь на тумбі чи на сходах і закликає вішати й душити. А тоді раптом, побачивши одинокого гугенота, юрба кидається за ним, і як сердега не втече, його затоптують. Оце такі дрібнички повсякденного життя.

Королева зблідла, як смерть. «Це страшніше, ніж я чекала. Марго, не барись, поки ще не зачинилася брама. Швидше, Марго! Втікай разом з ним!» І їй зразу стало байдуже, що вони з Анрі не самі.

— Анрі, коханий мій владарю, слухайте, що я вам скажу! Ми з вами сьогодні ввечері, тільки-но спустіють вулиці, від'їдемо до Англії.

Він хотів заперечити, та вона спинила його рухом своєї прекрасної руки.

— Анрі, коханий мій владарю! Зрозумійте добре, як одне залежить від другого: спокій у Парижі від перемоги у Фландрії, а та перемога — від англійського золота. Перемога пана адмірала буде протестантською перемогою, але під його рукою б'ється і ваше, й наше військо. І це буде кінець ворожнечі між вами й нами. Тоді вже ніхто не смітиме проповідувати з тумб. А тому ми вдвох повинні відпливти до Англії першим кораблем.

— Я тобі дуже вдячний. Але…

— Ми… ти не втікатимеш. Дай мені докінчити, Анрі, мій коханий владарю! Це не буде втеча, ми виконаємо якнайважливіше доручення. Коліньї сам цього вимагає на користь справи.

Скрута підказала їй ту брехню. Третій присутній з подиву хотів уже тихесенько свиснути, але вона спинила його владним поглядом. І він послухався й змовчав. Та король спитав його:

— А ти як гадаєш, Агріппо?

На це він відповів:

— Я гадаю, що любов прекрасної принцеси — найвище добро.

«Ні, честь вища, — зразу почув Анрі голос своєї добре вишколеної душі.— І віра теж вища».

І він швидко вирішив:

— Я скорюсь адміралові, тільки хай він власними устами повторить мені своє доручення.

— Нехай буде так, — підтвердила прекрасна принцеса, але в думці вирішила будь-що-будь перешкодити розмові зі старим єретиком; вона вже якось зуміє забавити свого коханого владаря, поки вони обоє опиняться в кареті, а все інше лишиться позаду. Агріппа д'Обіньє нарешті скорився її знакові й вийшов. І зразу вони, аж задихаючись від нетерплячки, розгорнули обійми одне одному.

Того дня вони спізнилися до бенкетного столу, хоча мали з'явитись там рівно о третій годині, навіть раніше за гостей, бо це ж вони мали їх приймати. Адже той бенкет давав король Наваррський у палаці герцога Анжуйського. Натомість вони приїхали, коли товариство вже зібралося й було збуджене, одначе, побачивши їх, відразу притихло. Три чи чотири години без перерви їли й пили — м'ясо всіляких тварин, вино з усіх лоз, але настрій був, як на початку: поки йшлося про всякі дурниці, говорили гучно, і тільки розумні або невпевнені зразу змовкали, зачувши якийсь натяк або зустрівши гострий погляд. Крім того, присутні перелічували одні одних: адже це можна робити потай. Перший дворянин де Міосен лежав удома в ліжку — казали, буцім у нього заболів живіт. І ще кількох дворян-протестантів не змогли розшукати: вони нібито квапливо виїхали з Парижа.

— Це все призвістки, — сказав на одному кінці столу дю Барта до дю Плессі-Морнея. — Але найзнаменніше — велика терплячість і миролюбність тих, хто ще лишився. Це третій вечір весільного свята, і в мене таке враження, наче ці нещасні настільки знесиліли, що вже не можуть посхоплюватися з місць, збитися в два гурти й голосно погрожувати одні одним. Часом у душах засинає навіть ненависть — або ж причаюється в самій глибині, готова до стрибка.

Морней відповів:

— Усі ми ще якусь хвильку вагаємось перетворювати це королівство в купу кривавого падла, що його шматуватимуть усі звірі світу: готи візьмуть те, чим погребують гунни, а вандали пожеруть недоїдки після готів.

Отак говорив доброчесний Морней, і його думка, як дуже часто, доходила до крайнощів. А довкола гості все перелічували одні одних. Бракувало й декого з католиків, поміж них капітана де Нансея. Казали, ніби він нащось потрібен у Луврі; на що саме, ніхто не знав, чи радше не казав. Не видко було й такого собі пана