Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

— Це від ударів по нирках, — пояснив Білі.— Він насобачився на цьому, як сам чорт. За кожним клінчем обов’язково частував мене таким ударом. А від того мені зрештою зовсім памороки забило… Я мов очманів. Звісно, це не нокаут, але довго такий побій несила витримувати. Зовсім виснажує.

Коліна Біллі були також геть-чисто побиті й подряпані.

— Шкіра не витримає, коли такий важкий хлопець, як я, раз у раз навколішки гепається, — промовив Біллі.— А смола на полотні ще й як кусюча!..

Сльози тремтіли в Сексон на віях, і вона насилу стримувалася, щоб не розридатись над понівеченим тілом її прекрасного, хворого хлопчика.

Коли вона понесла повісити його штани, в кишені брязнули гроші. Біллі покликав її назад і видобув жменю срібла.

— Нам треба було грошей, треба було грошей… — бурмотів він, марно намагаючися порахувати монети; Сексон бачила, що він знову починає марити.

Сексон аж за серце вхопило, коли вона згадала, як цілий тиждень дорікала йому. Зрештою ж цей мужній, кремезний Біллі — тільки хлопчик, її рідний хлопчик! І цю жорстоку, страшну кару він прийняв задля неї, задля їхньої спільної господи, меблів, господарства. Тепер, майже несвідомо, він вибалакав це. Він сказав: «Нам треба було грошей». Отже, все-таки він думав про неї, вона жила в його думках. Тепер, коли його душа була вся, мов на долоні, коли він балакав, наче вві сні,— найдужче турбувала його думка про неї. Нам треба було грошей… Нам!..

Сексон схилилася над Біллі, і рясні сльози покотилися в неї по щоках — ще ніколи, здається, не кохала вона його так, як у цю хвилину.

— Ось порахуй, — прошепотів він, віддаючи їй гроші — сам-бо не міг дати їм ради. — Скільки тут?

— Дев’ятнадцять доларів тридцять п’ять центів.

— Атож… Переможений… дістає двадцять доларів. Довелося почастувати хлопців, та ще на трамвай… Якби виграв, дістав би сотню. Я на неї й сподівався. Це нас трохи підтримало б… Візьми їх і заховай. Все ж таки це краще, ніж нічого.

Він довго не міг заснути через біль, і Сексон година при годині сиділа, схилившись над ним, міняла компреси на синцях і обережно змазувала вразки горіховим маслом та кремом. Він стогнав, замовкав, а потім знову крізь стогін і хрип виливав наболілу досаду за втрачені гроші й поганьблену гордість. І не так рани щеміли, як ця вражена гордість.

— А все ж він не міг покласти мене. Деколи я так знемагався, що й рук не зводив, і він лупив мене скільки сили. Публіка казилася. Я їм показав, що таке живучість. Часом він лише розгойдував мене, бо ж і я йому трохи завдав гарту. Але ж і кидав він мене теж не раз, — вже й не знаю, скільки разів: усе було, як уві сні…

Наприкінці він мені потроївся в очах, і я не бачив, на котрого нападати, від котрого ухилятися…

Але я його таки ошукав. Коли мені в очах чорніло, коліна підгиналися, а голова крутилася, мов карусель, я все одно не випускав його з клінчу… мабуть, руки суддям і досі ниють, стільки разів вони нас розводили.

Ох, і поторсав же він мене! Ну й поторсав!.. Сексон… де ти? А, ти тут… Мені здалось, я сню… Нехай це буде тобі наука. Я зламав своє слово, пішов на ринг і оце заробив собі. Пам’ятай, не роби так, як я, — не ший на продаж, а то й тобі таке трапиться…

А все-таки я їх усіх ошукав!.. Спочатку на нас двох ставили однаково. За шостим раундом почали ставити на нього вдвічі більше. Мені одразу не пощастило, це було ясно, а все ж він довго не міг покласти мене. За десятим раундом навіть закладалися, що я не протримаюся до перерви. За одинадцятим — що не дотягну до п’ятнадцятого раунду. А я витримав усі двадцять. Але якою ціною, якою ціною!..

Чотири передостанні раунди я був наче вві сні… а все ж тримався на ногах, або схоплювався на восьмій секунді, і знову відбивався, прикривався, ухилявся… Не знаю вже, що й робив, але якось викручувався, бо ж не дався йому на поталу. А що було між тринадцятим і вісімнадцятим раундом, коли він мене звалив ударом по голові,— я й зовсім не пригадаю…

То про що це я?.. Ага!.. Я розплющив очі — чи то одне око, бо друге не слухалося. Бачу, — я у своєму кутку, мене обмахують рушниками, нашатирного спирту під ніс підсунули, а Біл Мерфі лід до потилиці прикладає. А насупроти мене стоїть це Чікагське Страхіття, — я насилу згадав, що то з ним допіру бився, наче я провалився кудись, а потім виринув. «Котрий це буде раунд?» — питаю Біла. «Вісімнадцятий», — каже. «Чорт, — кажу. — Я ж скінчив на тринадцятому, звідки решта?» — «Ти добрий зух, — відказує Біл. — Чотири раунди бився непритомний, і ніхто, крім мене, цього не помітив. Я ввесь час умовляв тебе здатися»… Коли це чую гонг і дивлюся — а Страхіття суне на мене. — «Кінчай!» — каже Біл і вже рушника збирається кинути. «Нізащо в світі! — відказую. — Облиш, Біле». А він усе своєї: годі та й годі… А Чікагське Страхіття тим часом підійшов до мого кутка, спустив руки та й дивиться на мене. Суддя теж дивиться; а в залі тихо, як у вусі. В голові у мене наче трохи розвидніло — та не дуже.

«Ти однак програєш…» — каже Біл.

«Побачимо!..» — гукаю й кидаюся зненацька на Страхіття. Сам ледве на ногах стою, а все-таки жену його через увесь ринг до протилежного кутка; він там послизнувся й гепнувсь, а я на нього. Зала мов оскаженіла…

…То про що це я?.. В мене ще й досі голова ходором ходить… Наче в ній бджоли гудуть…

— Ти впав на нього в його кутку… — підказала Сексон.

— Ага! Ну, підвелися ми, а я не годен встояти… Тоді я знов на нього, й відтиснув у мій куток, і знов на нього впав. Це ще поталанило! Підвелися ми, а ноги мені підсікаються, тоді я зайшов у клінч та так і застиг.

«Зараз тобі капець!» — кажу йому, хоч сам знаю, що нічого не вдію. Тільки-но суддя нас розвів, я йому так загилив у живіт, аж він очманів. Отоді він уже почав берегтися, навіть занадто. Думав, що в мене ще є сила. Отже, бачиш, я його таки піддурив…