Вовк-тотем - Цзян Жун

кров і метал є, звичайно ж, набагато більш звичними речами, ніж для націй, які орудують косою. Чому ж давні ханьці не виплекали в середині своєї нації хоча би одну групу скотарів як відгалуження власне китайської культури? Адже в межі традиційно китайських земель входили й степи, цілком придатні для скотарства, на просторах яких цілком можна було б виховати власних, китайських «козаків». Якщо бути до кінця відвертим, то слід визнати, що побудова стін і колонізація цілинних земель військовими переселенцями як способи охорони кордонів не йдуть ні в яке порівняння з утримуванням скотарів на своїх кордонах, тому що молодецтво й хоробрість останніх тільки загартовуються з року в рік у таких суворих умовах життя.

П’ятеро нещасних вовченят повернулися з польоту в небо, їхні закривавлені тілесні оболонки лежали тепер на землі. Чень Чжень зібрав мертвих вовченят у кошик, а потім довго дивився вгору, на захмарене небо, сподіваючись, що Тенґер зможе прийняти їхні душі.

Дорж, схоже, був дуже задоволеним. Нахилившись, він витер руки об свої монгольські чоботи із загнутими носами й сказав:

— Нечасто випадає вбити за один день п’ятьох вовків. Куди ж людям до сірих — якщо вовку випаде можливість, то він за один раз може вбити й 100–200 баранів. Де ж мені рівнятися до них з убивством лише п’ятьох вовків? Однак уже й не рано, мені слід повертатися додому заганяти корів.

Договоривши, він уже хотів іти забирати своє вовченя, коли Чень Чжень сказав до нього:

— Зачекай іще, допоможи нам оббілувати цих цуценят.

— І то правда, — погодився Дорж, — якщо допомагати людям, то вже допомагати до кінця. З цим ми швидко покінчимо.

Ерлан, який уже стояв біля кошика з наміром до останнього охороняти вовченят, двічі люто рикнув на Доржа і вже присів для стрибка, однак Чень Чжень поквапився обійняти його за шию і стримати. Дорж діяв так само, як тоді, коли білують ягня, і приказував:

— Шкірка вовченяти дуже маленька, вона не згодиться на опудало.

Невдовзі п’ятеро маленьких шкірок уже були обідрані, і Дорж розтягнув їх на круглому даху юрти, міцно закріпивши в такому стані, після чого додав:

— Це хутро — товар найвищого ґатунку, якби в нас було 40 таких шкірок, ми могли б пошити з них куртку, і вона була б і легкою, теплою, і красивою, тож їй би й ціни не було.

Дорж ухопив жменю снігу, щоб помити руки, потім підійшов до возика, узяв лопату й сказав:

— Ви самі й справді нічого не вмієте робити! Тож доведеться мені все за вас завершити: собаки не їдять м’яса вовченят, тож потрібно швидше закопати мертвих, і то — поглибше, щоб вовчиця не відчула, інакше вашим вівцям і коровам буде амба.

Вони відійшли на декілька десятків метрів від юрти з її західного боку й вирили яму з метр завглибшки, після чого закопали в ній п’ять трупиків, зрівняли й притоптали землю, ще й притрусили це місце дихлофосом, щоб перебити запах вовчого падла. Ян Ке запитав:

— Може, потрібно облаштувати вовченяті кубло?

— Краще вирити йому нору, щоб воно жило в землі, — відповів Дорж.

Чень Чжень і Ян Ке вирили в землі за десять кроків на південний захід від юрти невеличку квадратну нору, зі стороною квадрата з півметра і сантиметрів 60 у глибину, підстелили туди кілька шматків драної овечої шкури, залишивши, однак, певні ділянки неприкритими, й пустили туди маленького вовка.

Опинившись на землі, вовченя відразу ожило, почало скрізь рознюхуватися й роздивлятися, кружляти по норі, ніби повернулося до себе додому. Поступово воно вгомонилося і вляглося на підстелені шкури, скрутившись калачиком, однак все ще продовжувало чогось видивлятися, ніби розшукуючи своїх братиків і сестричок. Ченю раптом схотілося залишити собі й друге вовченя, щоб було цьому компаньйоном, однак Дорж уже вкинув того собі за пазуху, скочив на коня, і помчав додому, мов вітер. Ґао Цзяньчжун, кинувши на вовченя холодний погляд, також сів на коня й поскакав заганяти корів.

Чень Чжень і Ян Ке присіли перед норою, стурбовано дивлячись на малого. Чень сказав:

— Я справді не знаю, чи зможемо ми його виховати й виростити. У нас тепер додасться клопоту.

— Чутка про те, що ми взяли собі вовченя, швидко пошириться, як кажуть: гарна слава лежить, а дурна — біжить. Ось побачиш. Нині скрізь по країні співають: «Поки не знищимо до останку вовків і шакалів, не припинимо бій!», а ми з тобою раптом узялися ворога вигодовувати!

— Тут, у степу, «небо високо, а імператор далеко», хто дізнається, що ми з тобою тримаємо вовка? Я більше боюся, що Старий Біліґ мені не дозволить його виховувати…

— Корови давно вже повернулися, я піду назбираю трохи молока, малий, напевне, вже зголоднів.

Чень, заперечуючи, замахав руками:

— Краще поїти його молоком собаки. Нехай Еле його погодує. Якщо собака може годувати тигреня, то вовченя — тим більше.

Чень Чжень витяг вовченя з нори і притис його обома руками до грудей. Оскільки воно цілий день нічого не їло, то животик йому підтягло, а лапки були такі холодні, мов камінці під снігом. Воно було і холодне, і голодне, та ще й наполохане, тож усе тремтіло, й виглядало набагато більш приголомшеним, ніж коли його тільки витягли з нори. Чень пошвидше закинув його за пазуху, щоб спершу трохи відігріти.

Наближалася вечірня година, коли Еле повертається до свого кубла годувати цуценят, тож хлопці пішли туди. Попереднє кубло, яке вони спорудили