Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

нудота. Самі лише розмови про Ріту Зюссмут, про водянисту каву, жарти довкола густих брів та інші дрібниці. Посміятися більше нема над чим. Тож ми, професійні жартівники нації, вирішили зустрітися й порадитись. Ясна річ, у баварській кнайпі. Діра, де все це відбувалося, називається Ґроссгольцльойте; раніше там уже збиралися інші люди, і теж шаруділи своїми паперами — більш чи менш успішно, але то було давно[55]. А ми безпорадно засіли у колі знаменитостей. Дійшло до того, що навіть прозвучав реферат «Про стан німецького кабаре в епоху після покійного Франца Йозефа, з детальним розглядом об’єднання країни, яке відбулося майже відразу після його смерті», але цей реферат нікого особливо не розвеселив. Посміятися можна було радше з нас самих, зібраних тут поважних коміків.

Ох, як нам його бракує! Штрауса, Франца Йозефа, святого працедавця і постачальника тем для жартів — нам, сьогодні готовим до виходу на пенсію фахівцям з гумору! Твої витівки давали нам хліб насущний. Про що би не йшлося: про корупцію під час продажу танків, про розбите дзеркало, заплутані «аміґо-афери»[56] чи про твої стосунки зі світовими диктаторами, — з усього можна було зробити номер. Німецьке кабаре завжди виявляло свою готовність полегшити життя бідній замученій опозиції. Нам щоразу спадало на думку щось дотепне про тебе, людино без шиї. А коли нам не вистачало конячки, ми підпрягали до тебе Венера, старого Лускунчика. Але й Венер більше вже не смокче свою люльку.

На тебе, як і на нас, завжди можна було покластися. Лише одного разу, у вісімдесят третьому, коли йшлося про мільярд — ясна річ, усе для благодійної допомоги бідним братам і сестрам на Сході, — ми все пропустили, не виявилися всюдисущими мишами, коли у Розенгаймі, в будиночку для гостей «Шпьок», засідав незрівнянний тріумвірат. Тут — компактний Штраус, там — посланець зі Сходу Шальк, а посередині дитина світу — постачальник м’яса-пива-сиру Мерц. Озброєна найкращими намірами, ця трійця спекулянтів та злодюжок грала в п’єсі про корупцію — п’єсі, яка могла би забезпечити нам вечірнє дозвілля. Бо оздоблена дев’ятьма нулями сума, виплачена із західної каси, мала допомогти не лише слабкій валюті східної республіки, а й посприяти тому, щоб під ніж гостинного господаря, він же — баварський макроімпортер, пішли цілі табуни колись державних, а тепер готових до забою биків.

За столом панувала тепла братня атмосфера. Які там «пожирачі комуністів» чи «вороги капіталізму», коли під руками сходяться всі рахунки на м’ясо-пиво-сир, а між іншим згаданий Шальк може втішити того, хто прикриває його на найвищому рівні, свіжими дотепами — власного авторства — про Коля. Ну не те щоб там усі обіймалися, але загальнонімецьке підморгування точно було на часі. Як воно зазвичай і буває, коли вагомі події відбуваються в потаємному місці. Кожен може щось запропонувати: ринкові переваги, рустикальний шарм, боннські субпродукти, дешеві свинячі чвертки, добряче витримані державні таємниці та інші затхлості вісімдесятих, із достатнім вмістом оцту, щоб можна було, в разі потреби, вдовольнити ними вітчизняні спецслужби.

Мабуть, це була неабияка насолода для очей, носів та вух, справжній загальнонімецький тріумф. Подавали, ясна річ, м’ясо, пиво і сир. Однак нас за стіл не кликали. Вони самі були пародією на себе. Наш професійний імітатор голосів, якому й досі найкраще вдається гучний голос Штрауса, міг досить непогано відтворювати й свистячий шепіт Шалька, а погонич волів на ім’я Мерц і без того впізнаваний усіма — як майстер платоспроможної мови пальців. Ось так, без нас, кабаретистів, і підписали угоду про мільярдний кредит. Дуже шкода, бо згодом на нашій сцені цілком можна було би відтворити цю подію — як пролог до об’єднання Німеччини, приміром, під назвою «Вірна рука руку миє»[57], але і Штраус, і Мерц-старший пішли зі сцени ще до того як упала Стіна, а наш старенький Шальк, чиї записані на третіх осіб фірми і далі потай процвітають, надійно сховався на своїй віллі на Теґернзеє (бо знає значно більше, ніж це було би бажано для біло-блакитного самоусвідомлення Баварії, а тому його мовчання — це справжнє золото).

На засіданні нашого зібрання ветеранів, під час якого ми виявили себе однаковою мірою селюками та ідіотами, було вирішено: про німецьке кабаре можна назавжди забути. Але на честь Франца Йозефа перейменували аеропорт у Мюнхені, і не лише тому, що, крім посвідчення мисливця, він мав ще й ліцензію пілота, а також аби ми згадували його під час кожного злету та приземлення. У ньому поєдналося так багато всього відразу: з одного боку, всі наші найбільш вдалі жарти були про нього, з іншого — він став утіленням того ризику, на який ми, як обережні виборці й несміливі кабаретисти, не захотіли піти у вісімдесятому, коли він хотів стати канцлером.

1984

Знаю! Знаю! Занадто вже заяложено звучить заклик: «Пом’янімо загиблих», але насправді, щоб організувати таку подію, слід докласти чимало зусиль. Тому нові й нові туристичні стежки на колишньому полі битви під Верденом прокладаються з усе більшим ентузіазмом, не в останню чергу завдяки символічному рукостисканню, яким обмінялися президент і канцлер того пам’ятного дня, 22 вересня 1984 року, перед