Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

до пізнього вечора дивилися все, що показували. Пригадую серіали «Даллас» і «Шварцвальдська клініка». Ільзі Шольц подобався професор Брінкман, а мені — не дуже. А коли в середині вісімдесятих почався серіал «Лінденштрассе» (який і досі не закінчився), то я їй відразу сказала: «Це вже геть інше. Як зі справжнього життя». Ось так воно в житті все й буває. Постійний хаос, раз веселий, а раз — сумний, зі сварками та примиреннями, а також із безконечними клопотами й розчаруваннями, — усе точно так, як у нас тут, на Ґютерманштрассе, хоча Білефельд — це не Мюнхен, а кнайпа у нас на розі вже давно перетворилася на ресторанчик, і належить вона не грекові, а італійській родині, яка дуже добре дає собі раду. Але прибиральниця у нас така ж сварлива, як Ельзе Клінґ із будинку номер три на Лінденштрассе. Вона постійно пиляє свого мовчазного чоловіка і часом поводиться дуже підло. Зате матінка Баймер — сама доброта. Завжди відкрита до проблем інших людей, ну геть як моя сусідка фрау Шольц, у якої й без мене достатньо клопотів із власними дітьми і дочка якої, та сама Ясмін, точнісінько як Маріон Баймер, має стосунки з іноземцем, і ці стосунки, як на мене, важко назвати пристойними.

У кожному разі, ми почали дивитися з першої серії; здається, це було в грудні, а на Різдво вже відбулася суперечка між Генрі та Францом — через облізлу ялинку. Але потім вони якось там помирилися. У Баймерів Святвечір почався невесело, бо Маріон зі своїм Василієм дуже хотіла поїхати до Греції, але потім Ганс Баймер привів двох сиріток. А ще вони запросили самотнього в’єтнамця Ґунґа і врешті-решт дуже непогано відсвяткували.

Іноді під час нашого з фрау Шольц перегляду «Лінденштрассе» я згадувала перші роки свого заміжжя, коли ми з твоїм дідусем дивилися серіал «Родина Шьолерманнів» в одному ресторанчику, де вже поставили телевізор. Ясна річ, чорно-білий. Це було десь приблизно в середині п’ятдесятих. Але тобі для твоєї магістерської роботи потрібно знати, що було цікавого у вісімдесятих роках. Так-так, якраз того року, коли Маріон Баймер якось повернулася додому дуже пізно і з розбитою головою, отоді й почалася ця історія з Борисом та Штефі. Я взагалі не дуже цікавлюся тенісом, ця біганина туди-сюди на корті ніколи мені не подобалася, але тоді ми цілими годинами спостерігали за тим, як дівчина з Брюля і хлопець із Ляймена — так їх тоді називали — ставали все більш вправними. Фрау Шольц незабаром почала розумітися на всіх цих подачах і поверненнях. А я так ніколи й не змогла збагнути, що означає «тай-брейк», тож мусила постійно перепитувати. А коли під час Вімблдонського турніру наш Борис переміг одного тенісиста з Південної Африки, і наступного року — знову переміг, тепер уже якогось чеха Лендла, якого всі вважали непереможним, я просто вся тремтіла від страху за мого хлопчика, якому тоді ледь виповнилося сімнадцять. Я тримала за нього обидва кулаки. А у вісімдесят дев’ятому, коли в політиці нарешті щось заворушилося, він знову переміг у Вімблдоні — цього разу шведа Едберґа, після трьох сетів, — і я аж розридалася, разом із моєю любою сусідкою.

А от до Штефі, яку фрау Шольц називала «фройляйн форгенд» — за її знаменитий удар правою, я так і не змогла пройнятися симпатією, а ще менше — до її татуся, цього податкового афериста. Зате мій хлопчик був незламним, хоча іноді — дещо різкуватим, а подеколи — майже нахабним. Приміром, нам обом із фрау Шольц не сподобалося те, що він не схотів платити податки і тому виїхав до Монако.

— Невже не було іншого виходу? — питала я у фрау Шольц. А пізніше, коли і його слава, і слава Штефані вже почала тьмяніти, він знімався у рекламі «Нутелли». Звісно, він виглядав дуже мило, коли облизував ножа по телевізору і при цьому так зворушливо усміхався, — та навіщо це було робити, якщо він і так уже давно заробив більше, ніж зможе витратити за все своє життя?

Але це вже було в дев’яностих, а ти ж, моя люба дитино, хотіла знати, як минули мої вісімдесяті. Про «Нутеллу» я довідалася ще в шістдесятих, коли всі мої діти хотіли змащувати хліб цією нудотною масою, яка мені здавалася схожою на ваксу для черевиків. Спитай свого любого татуся, скільки сварок через це виникало у нас щодня — із ним та його молодшим братом. Іноді ті сварки були досить-таки гострі, з гупанням дверима і таке інше. Майже як у «Лінденштрассе», яку показують і досі…

1986

Про нас, мешканців Оберпфальца, кажуть, що ми рідко скаржимося, та це вже було занадто. Отже, спершу Вакерсдорф, де вони збиралися тримати цю отруту, а потім ще й Чорнобиль. Аж до травня над усією Баварією висіла хмара. І над Франконією теж, і ще багато де, тільки на півночі було трохи менше. А на заході, як кажуть французи, хмара зупинилася якраз над кордоном.

Звісно, так ми й повірили! Авжеж, є й такі, що покладаються в усьому на Святого Флоріана. А у нас, в Амберзі, суддя з місцевого суду завжди був проти цієї Переробної станції у Вакерсдорфі. Саме тому суддя по неділях приносив їжу для молоді, яка протестувала під парканом цієї станції: розбила там намети і била залізними палицями по воротах, про що писали в газетах під заголовком «Єрихонські труби». І це дало привід Бекштайну з окружного суду — який завжди був негідником, тому потім і став міністром внутрішніх справ — говорити позаочі різні дурниці, наприклад: «Таких людей, як суддя Вільгельм, треба знищувати».

І все через Вакерсдорф. Я теж