Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

цей їхній Центр, чи як вони його там називають, знаходиться в звичайнісінькому кондомінімумі. І вони вважають, що цілком нормально звідти керувати світовою історією, і навіть заганяти нас у цуґцванґ. Так-от, його дружина запевнила мене, що «всю організаційну роботу» вона тягне на собі, а крім цього, ще хатні справи і трьох дітей. Вона нібито залагоджує це «однією лівою», водночас перебуваючи в постійному контакті зі знаменитим судном у Південно-Китайському морі, а також розпоряджається грошима жертводавців, що продовжують надходити у досить великих кількостях. Вона вважає, що труднощі виникають лише з нами — як вона це називає, «з бюрократією». В усьому ж іншому вона дотримується передвиборчого девізу свого чоловіка: «Будьте розсудливими, але зважуйтесь на нерозсудливі вчинки!», а він сам перейняв це гасло багато років тому — в шістдесят восьмому — у студентів, коли ті студенти ще були сміливими й відчайдушними, ну і так далі. Вона й мені, а точніше всьому Міністерству закордонних справ, радить скористатися цим девізом, бо через відсутність відваги у політиків усе більше людей у човнах[52] танутимуть або помиратимуть з голоду на щурячому острові Пулау Бідонґ. У кожному разі, пароплав для В’єтнаму, який її чоловікові вдалося зафрахтувати на кілька місяців завдяки щедрим пожертвам, нарешті має отримати право забирати біженців із інших суден без жодних обмежень — приміром, тих бідолах, що були підібрані фрахтером із данської компанії «Маерськ». Цього вона вимагає. Цього вимагає закон людяності і так далі.

Ви питаєте, чи казав я про це тій добросердій жінці. Ясна річ, казав, і до того ж не раз, усе згідно з вашими інструкціями, пане держсекретар. Зрештою, Конвенція з морського права від 1910-го — це єдина стратегія, якої ми в цій непростій ситуації можемо дотримуватися. Відповідно до цієї конвенції, як я неодноразово наголошував тій жінці, всі капітани зобов’язані брати на борт жертв кораблетрощі, щоправда, безпосередньо з води, а не з інших суден, як це сталося у випадку «Маерськ Манґо», що курсує під дешевим сінгапурським прапором, і взяв на борт більше двадцяти таких жертв, а тепер хотів би їх спекатися. І то негайно. Якщо вірити повідомленням їхньої рації, у них на борту перезрілі фрукти, що швидко псуються, тому вони не можуть відхилятися від курсу і так далі. Однак я неодноразово запевняв її, що, попри все, безпосереднє переміщення врятованих потопельців на «Кеп Анамур» є незаконним з точки зору міжнародного морського права.

Але вона лише посміялася з мене, а сама при цьому стояла на кухні та різала моркву в суп. Цей закон, на її думку, був прийнятий ще в часи «Титаніка». А сучасні морські катастрофи мають абсолютно інші масштаби. І станом на сьогодні вже нараховується триста тисяч біженців, які затонули чи загинули від спраги. Тож навіть якщо їхньому «Кеп Анамур» вдасться врятувати багато сотень із них, то це — дещиця, і на цьому не можна зупинятися. А коли я спробував поставити під сумнів її невідомо звідки взяті підрахунки та інші закиди, то почув:

— Що за дурниці! Мене взагалі не цікавить, чи серед біженців є контрабандисти, сутенери, кримінальні злочинці чи колаборанти з американцями.

Для неї всі вони — просто люди, які щодня тонуть, поки Міністерство закордонних справ та всі політики разом узяті чіпляються за параграфи закону, складеного дуже давно. Ще рік тому, коли почалася ця біда, деякі землевласники у Ганновері чи Мюнхені перед телекамерою врочисто надали притулок кількастам «жертвам комуністичного терору», але тепер усі раптом заговорили лише про економічних мігрантів і про цинічне зловживання правами біженців…

Ні, пане держсекретар, цю добру жінку неможливо було заспокоїти. Тобто, якщо висловлюватися точніше, вона й не нервувала особливо, її стан краще було би назвати спокійною радістю, вона постійно щось робила: то варила суп — «овочевий із бараниною», як вона пояснила, то розмовляла по телефону. Поміж тим до неї постійно приходили різні люди, серед них і лікарі, які хотіли прислужитися хорошій справі. Вони довго дискутували про списки очікування, готовність до роботи в тропіках, щеплення і так далі. І водночас вона ще й займалася власними трьома дітьми. А я, як уже згадувалося, стояв на кухні. Я хотів піти, але все ж не йшов. На кухні не було жодного вільного стільця. Вона кілька разів просила мене помішати суп дерев’яною ложкою, поки у вітальні розмовляла по телефону. Врешті-решт я вирішив примоститися на кошику для брудної білизни, але при цьому необережно сів на ґумову качечку, дитячу іграшку, і та жалібно запищала, ну й усі, звісно ж, розреготалися. Ні, не насмішкувато і не зверхньо. Ці люди, пане держсекретар, вони люблять хаос. Хаос робить їх креативними, так вони мені сказали. У цьому випадку ми маємо справу з ідеалістами, яким байдуже до всіх заборон, параграфів і такого іншого. До того ж вони, як ця жінка з кондомінімуму, свято переконані в тому, що можуть змінити світ. Це, як на мене, викликає захоплення, хоча мені, ясна річ, геть не сподобалося грати роль нелюда у своїй функції представника Міністерства закордонних справ, роль людини, яка постійно повинна казати: «Ні». Що може бути більш неприємним, ніж відмовляти комусь у допомозі?

Дитина цієї жінки на прощання подарувала мені ґумову качечку, яка перед тим запищала, коли я на неї сів, — і це було дуже зворушливо. Дитина сказала мені, що качечка вміє плавати.

1981