Син - Філіп Майєр
Місто об’їхали стороною, поступово заглиблюючись у річкову долину. А тоді переправилися через річку, і — знов у гори. Десь за один день їзди від кордону була розташована латифундія, де, як ми знали, тримають тисячний табун коней.
При латифундії було невеличке селище. Ми залишили наших коней із кількома підлітками (вони були кращими вершниками й стрільцями, ніж я, зате свого першого скальпа, на відміну від мене, ще не здобули).
Воїни, серед яких був і я, вибрали найкращих коней із нашого табуна та пофарбували обличчя й тіла червоним, чорним і жовтим. А потім наділи на руки срібні й мідні браслети та прикрасили кінські гриви пір’їнами. Тошавей звелів мені взяти поні з чорними вухами та великим «щитом» на грудях (я довгенько його розфарбовував). Я тричі випорожнився, востаннє — уже лише водою, а тоді спостерігав за Тошавеєм і Неекару. Тошавей весело перемовлявся з воїнами, перевіряючи, чи готові вони до нападу на селище. А Неекару був дуже серйозний та мовчазний; він теж збігав до кущів, а за кілька хвилин — іще раз. Я спробував з’їсти трохи м’ясного порошку, та не зміг: у роті було надто сухо. Та я не переймався через це — так-бо було навіть краще: якщо є ризик, що тебе поранять у живіт, — то нехай він буде порожнім.
Сонце вже сідало, коли в селищі пролунав голосний дзвін, що, найімовірніше, означав усього-на-всього «вечерю подано». Та команчі подумали, що це сигнал тривоги, бо наше перебування тут більше не таємниця. Тож ми хутко повсідалися на коней та й поскакали прямісінько до селища. Деякі воїни мали при собі короткоствольні дробовики чи револьвери, але більшість тримала напоготові луки й стріли (шість стріл — у руці, сьома — уже на тятиві; сагайдак — за спиною). Для захисту всі ми взяли із собою щити. Віжки зав'язали так, щоб не плуталися, тож триматися й керувати конем можна було лише коліньми.
Призахідне сонце світило нам у спину, коли ми без зайвого шуму пробиралися крізь чагарники. Доїхавши майже до самісінького селища, ми пустили коней галопом і перетнули невеличку ділянку просто неба з гучним бойовим кличем, — наче святкували якусь вельми визначну подію. Деякі з мексиканців, одягнених у все біле, умить поховалися в заростях чапаралю з вигуками Лос барбарос!, а хтось із них вистрелив із рушниці, сховавшись у вузькому проході між двома будиночками; з одного вікна показався мушкет. Я прицілився трохи лівіше ствола того мушкета й вистрелив, але мій кінь біг надто швидко, тож влучити в ціль мені не вдалося. Тоді я замість рушниці взяв лука — саме коли ми виїхали на широку головну вулицю з біленькими глинобитними будиночками. Я подумав про те, скільки ж тут живе людей, а тоді побачив дим від пострілів. Але тріску від них я не почув — ці звуки заглушив бойовий клич команчів. І я подумав, що жодна куля не влучить у мене, тож боятися нічого. Час наче сповільнив свій біг, і я бачив усе довкола дуже чітко. Бачив кожен камінчик і грудочку землі; стріли, що градом сипалися на людей, які видерлися на дахи чи сховалися за стінами; хлопчика з рушницею в руках, у якого з голови злетів капелюх. Він хотів знову надіти капелюха, та ось у нього влучила стріла, потім — іще одна. Йому ще вдалося добратися проходу між двома будинками.
Ось ми вже дісталися іншого краю селища. Вулиця тут, власне, була тільки одна, тож я розвернувся й помчав назад. Раптом якийсь дідок вийшов на дорогу й вистрелив у мене з пістолета. Куля просвистіла дуже близько, та не влучила. Я не встиг навіть прицілитися лука — мій кінь сам помчав просто на старигана, судячи з того звуку, що я почув, устати на ноги йому вже не судилося. Потім я, проїжджаючи повз довгу глинобитну стіну, побачив шматочки штукатурки, що розліталися на всі боки. І зрозумів, що це мексиканці стріляють у мене. Але через деякий час я збагнув, що неушкодженим доскакав до кінця вулиці.
Ураз я помітив, що за мескітовим деревом сховався чоловік, одягнений у чорне. Він саме випускав залп зі своєї гвинтівки, коли я двічі вистрелив у нього з лука. Обидві мої стріли заплутались у гілках, але тут просто з-за моєї спини вилетіла третя. Вона проскочила саме між гіллям, і чоловік упав на спину. Я почув бойовий клич Тошавея та, обернувшись, побачив, як він радісно здійняв угору свого лука, а тоді роззирнувся навколо, шукаючи нову ціль. Збагнувши, що досі випустив із лука лише дві стріли, я поквапився наготувати інші. Аж тут мій власний щит учистив мене по носі. Я побачив чоловіка в білій сорочці, який щойно вистрелив із мушкета (це його куля потрапила в мій щит), і миттю випустив у нього стрілу. Упустивши свою зброю, він невпевнено позадкував, а затим побіг у зарості чапаралю. Моя стріла стирчала в нього спереду; я випустив іншу, і вона влучила йому в спину, та він усе одно втік. Раптом я зрозумів, що мій кінь стоїть на місці, і пришпорив його, направивши назад — до протилежного кінця вулиці.
Далі все було схоже вже не на організовану атаку, а на якийсь скажений вихор зі стріл, куль, коней та людей. Я їхав, і стріли пролітали повз мене, потрапляючи в мексиканців. Тільки-но я глянув на якогось чоловіка — його проштрикнула стріла; перевів погляд на іншого — стріла потрапила і в нього. І так — ще кілька разів. Мені ненароком спало на думку, що я наче караюча рука самого Творця. Та потім я все-таки виставив уперед щита, згадавши, що ним треба ще й крутити. І якраз вчасно — щит знову вперіщив мене по голові. Я швиденько змахнув з очей сльози та погнав коня галопом, і вмить у щит влучила третя куля, відтак — четверта. Невпинно крутячи щитом, я пригнувся,
