Син - Філіп Майєр

Імена команчам вигадували не батьки, а хтось із інших родичів чи вождів і навіть воїнів, які прославилися своїми подвигами. Ім’я давалося людині або на честь якогось її вчинку, або якщо хтось помічав серед буденних явищ дещо незвичайне й хотів, щоб пам’ять про це збереглася в чиємусь імені. Якщо ім’я не приживалося, його власника могли назвати ще раз. От, наприклад, Нападає Першим у дитинстві був кволим та несміливим хлопчиком. І хтось запропонував назвати його так, щоб ім’я означало хоробрість, і це справді допомогло. Декому з уже дорослих індіанців із нашого племені давали друге або ж і третє ім’я — це якщо хтось із його чи її родичів або друзів знаходив якийсь особливо підхожий варіант. Наприклад, власника німки на ім’я Жовте Волосся в дитинстві назвали Шість Оленів. Але коли той був уже підлітком, йому дали інше ім’я — Ліниві Ноги, і воно дуже добре прижилося. Гладкого Вовка — Тошавеєвого сина — назвали так, бо один із команчів якось побачив товстезного вовка й подумав, що він вельми схожий на цього хлопчика. І це ім’я виявилося дуже влучним. А «Тошавей», власне, означає «Блискучий Ґудзик», — це ім’я дали йому при народженні, і воно прижилося одразу й назавжди. Коли я дізнався про це, то все одно й далі думав про нього просто як про Тошавея, бо вже так звик. Імена, схожі на іспанські (вони, загалом, і не мали певного значення) теж досить часто траплялися в команчів: Пізон, Ескуте, Кончо… У нас був один воїн, якого називали Хісуу-Анчо, бо його взяли в полон у семи- чи восьмирічному віці, і коли запитали, як його звуть, він сказав «Хесус Санчес».

Багатьох команчів називали непристойними, на думку білих, іменами. Тож якщо «блідолицим» доводилося згадувати цих індіанців у газетах, то їхні вульгарні імена просто замінювали на якісь інші. Наприклад, вождя, який прославився тисяча вісімсот сорокового року, пограбувавши в Ліннвіллі крамницю, напхом напхану дорогим одягом — воїни тоді гордовито помчали геть, одягнені в циліндри, весільні сукні та шовкові сорочки, — звали По-ча-на-куар-хіп. Означає це в перекладі з мови команчів «Завжди Твердий Пеніс». І таке ім’я — ба навіть у пристойнішій інтерпретації «Дуже Сильна Ерекція», — звичайно ж, не могло бути надрукованим у газетах. Тож білі обізвали цього вождя Горбом Бізона і так зверталися до нього до самісінької його смерті. Але все одно — навіть коли цей вождь, постарівши, утратив через білих і свою землю, і своє добре ім’я, а тому змушений був животіти в резервації — для себе самого він залишався Завжди Твердим Пенісом.

Знахаря, який разом із Куаною Паркером повів усіх команчів, які ще залишилися в живих, проти війська «блідолицих» тисяча вісімсот сімдесят четвертого року, звали Ішахата-і, тобто Піхва Койота. Як тільки його не називали в газетах: Іштаї, Ешаті, Ешіті… І ніколи не писали, як це перекладається. Я знав Тошавеєвого небожа, якого звали Мало Не Покрив Кобилу (це ім’я йому дали, коли він був підлітком). І, якщо ви пам’ятаєте, Ні За Холодну Воду раніше звалася Самотньою Пташкою. Команчі не були позбавлені почуття гумору, і це допомагало їм спокійно ставитися до своїх імен, хоч би якими вони були. Мушу, однак, зазначити, що Мало Не Покрив Кобилу не дуже й заперечував, коли після здобуття ним першого скальпа його вирішили назвати новим ім’ям — Зійшов На Пагорб.

Коли настав лютий, у нашому селищі запанував голод. Запасів м’яса бізонів ми не мали, а олені, лосі й антилопи траплялися мисливцям дедалі рідше й рідше. Ті нечисленні тварини, яких нам ще не вдалося вбити, виходили зі свого укриття, щоб погризти кори й сухих гілок, лише вночі. Ми виживали тоді здебільшого завдяки деревним щурам, яких вистежували біля гнізд, з’їдаючи їхні запаси сушених фруктів і горіхів, та, звичайно ж, їли самих щурів, якщо тільки їх удавалося впіймати. Усі ми добре знали, що хворі, старі й малі мешканці нашого селища незабаром помруть, якщо ми не добудемо м’яса. Проте нам таки вдалося його дістати — адже ми наштовхнулися на табун бізонів, які пересувалися на північ.

Усі вважали це знаком від Творця Усього На Світі: мовляв, ваше життя знову змінюється на краще, бо я вас пробачив. Коли сніг почав танути і проросли перші крокуси, ми запаслися достатньою кількістю м’яса, щоб безжурно дожити до літа; настання цієї пори року означало не тільки довгоочікуване тепло, а й важкі часи для жінок, яким додасться роботи, бо треба дубити шкури для того, щоб продати їх команчерос.

У травні ми заходилися планувати новий похід. Нам треба було з чогось жити: минулого року ми й третину людей втратили, і майже всіх коней. І якщо ми й цього року не досягнемо успіху в походах — навряд чи доживемо до наступного. Тошавей, звичайно ж, зібрався їхати, а от Ескуте було наказано залишатися в таборі, бо він не міг стріляти з лука через скалічену руку. Тож замість нього в похід мали взяти мене. Неекару також мусив їхати, але чомусь не радів цьому, на відміну від інших юних воїнів.

— Чого ти так скис? — мовив до нього Ескуте. — Здобудеш у поході юну красуню-мексиканку й подаруєш її мені. І зможеш скільки завгодно слухати, як вона стогнатиме піді мною.

Неекару лишень головою похитав.

— А ну, дай-но вгадаю! — не вгавав Ескуте. — Ти маєш якесь погане передчуття, еге ж?

— Припини, — пробурчав Неекару, указуючи йому поглядом на мене.

— Цей хлопець завжди має якесь погане передчуття, — Ескуте поглянув на мене. — Краще не слухай його.

— Я ж правильно передчував, що минулий похід погано скінчиться.

— О, великий пуа тенапе! Ти вже пробач мені мою коротку пам’ять.

— Та послухай ти! — урвав його мову Неекару. — Часи настали зовсім інші — визнаємо ми це чи ні. Пенатеки…

— Біс із ними, тими жалюгідними пенатеками! Вони були не ким іншим, як таї-і білих, і отримали по заслузі.

— Їх було вчетверо більше, ніж нас.

— І вони були підстилками для білих — тому й підхопили від них заразу.

— Та невже? Ті, що прославилися найбільш вдалими походами на білих, — були їхніми підстилками?

— Вони вже з десять років не ходили в походи!

— І ще вони мали